За матеріалами музейної газети "Пошук"

2011


Дощ…

 У дводенну подорож до с.Низи Сумського району відправилися учні 10-Б класу. Але в план нашої подорожі вніс свої корективи дощ, який розпочався рано вранці 13 червня і лив до обіду. На поляні ми встановили наметове містечко, перенесли  наші валізи з автобусу, який нам люб’язно надав Сумський Національний аграрний університет. Ми вдячні водієві  Миколі Степановичу, який не зважаючи на те, що 13 червня був офіційним вихідним вийшов на роботу і доставив нас до місця призначення.

 Наступна проблема, яку довелося вирішити знову по дощу, це забезпечення дровами (необхідно просушити одяг, зігрітися, приготувати їжу, чай). Незважаючи на негоду, ми зібрали необхідну кількість дров. Хлопці порубали дрова, розвели вогнище. Рятівне тепло з’явилося. Протягом дня ми сушили одяг, взуття.

 Дівчата приготували бутерброди, на обід – печену з салом та часником картоплю, а на вечерю – шашлики.

 Валентин Миколайович та Бивалін Влад підготували матеріали для квесту.

 Дощ вніс свої корективи і наступного дня. Оглянути пам’ятки архітектури, музеї ми не з  могли. Але спілкування дітей між з собою, з природою, проведені конкурси, ігри, квест, компенсували для нас природні витівки.


У с.Великий Бобрик

 09 червня 2011 року учасниками краєзнавчої пошукової експедиції до с.Великий Бобрик Краснопільського району стали учні  7-А, 8-А класів.

 Допомогла організувати подорож Нечипуренко Людмила Миколаївна, яка ще донедавна працювала в нашій школі, нині знаходиться на заслуженому відпочинку і проживає в селі В.Бобрик.

 У 25 км від м.Суми розташоване мальовниче село Великий Бобрик. При в’їзді в село, з гори відкривається панорама села. За селянськими хатами височить красуня-церква, голубі куполи якої зливаються з ніжною блакиттю неба. Нагорі при в’їзді в село встановлено шестиметровий дубовий хрест – оберіг населеного пункту, встановлений у листопаді 2006 р.. Внизу озеро, в якому плаває лебідь, нажаль другого було вбито.

 Ми відвідали у школі музей хліба, створений ще 1981 р. Одним з ініціаторів його створення і беззмінним керівником протягом перших 18 років його існування була Новик Віра Яківна, нині музей очолює роботу музею Новик Ольга Павлівна.

 У фойє школи ми побачили кілька стендів, на яких зображені випускники школи, якими пишаються односельці:

 Гребченко Сергій Сергійович, якому в 1944 р. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу;

 Літовцев Дмитро Іванович, який нині має звання генерал-майор; Пирогов Дмитро Григорович, автор історичних романів; Юринов Дмитро Григорович, Заслужений артист Росії, вокаліст ансамблю пісні і танцю Червонозоряного Балтійського флоту та ін.

 Після відвідування музею ми розділилися на дві групи: перша вирушила до парку, де історію його створення нам розповіла Новик Ольга Павлівна. Зокрема вона повідомила, що парк закладений 1815р. У парку збереглися три дуби-велетні, які дбайливо оточили огорожею. Але без сумніву патріархом і головним екзотом є ялина, що стоїть на поляні. За переказами, власники помістя, мати і син Рахманови, у свій час посадили дві ялини, але збереглася тільки одна, та, що посадив син. Ялини садили на честь перемоги над Наполеоном. 2010 року встановили металеві ворота на вході у парк.

 Також ми відвідали Новик Віру Яківну, нажаль через хворобу вона не змогла прийняти нас всіх.

 Віра Яківна народилася 21 червня 1944 р. в с В.Бобрик. Батько працював на Грязнянському цукровому заводі, мати була санітаркою. Віра Яківна закінчила школу в рідному селі. З 1964 по 1970 рр. навчалася в Сумському педагогічному інституті ім. А.С.Макаренка. Жінка працювала учителем біології та трудового навчання у школі с. В.Бобрик 46 років. Під час роботи в школі завідувала навчальною дослідною ділянкою (1 га), на якій учні вирощували різні овочеві культури, потім розводили квіти. Сприяв процвітанню ділянки голова колгоспу Швачич Віктор Іванович, який виділяв гроші на закупівлю розсади, насіння, саджанців. «Все буяло, все цвело», – говорила жінка, згадуючи ті часи. Віра Яківна є засновницею музею хліба в школі.

 Жінка любить вишивати хрестиком та гладдю. Рушники, вишиті Вірою Яківною, вражають своєю красою, оригінальністю малюнку. Віра Яківна опанувала вишивку решелье, в’язання, робить мережки.

 Новик Віра Яківна – учитель вищої категорії.  Першою в районі отримала звання «Старший учитель». Нагороджена орденом «Знак Пошани», знаком «Відмінник освіти».

 Про історію Вознесенського храму нам розповів настоятель Лисовець Георгій Олегович.

Потім ми побували в урочищі «Образ», що неподалік села. Коли спустилися в урочище, були приємно здивовані побаченим:  територія навколо цілющого джерела обнесено українським тином з лози, для машин неподалік облаштована спеціальна площадка, дорога до криниці перекрита, щоб до неї не під’їжджали машини. Вся місцина вимощена дерев’яною плашкою. (Сприяв впорядкуванню території навколо криниці лісник Козловський Ігор Миколайович. До речі, того дня, коли ми були, приїздили робітники і чистили купальню). Криничка з усіх сторін завішана іконами. Набрати воду з неї легко – черпачок поруч. Також облаштовані місця, щоб можна було поставити свічку чи засвітити лампадку, залишити декілька монеток. З кринички вода тоненьким джерельцем протікає до купальні (невеликого дубового басейну, біля якого теж встановлено великий хрест). Вода в купелі здається матовою, сірого кольору, але чиста й дуже холодна. Ми пили воду з джерела, купалися в купальні. В урочищі немає ніякого сміття. Тому і ми зробили все, щоб після нас залишився такий же порядок як і був.


Зустріч з майстринями

07 червня 2011 року учасниками краєзнавчої пошукової експедиції до с.Червоне Сумського району стали учні 8-Б класу.

 У цьому населеному пункті ми не вперше, але кожного разу для себе  ми відкриваємо нові сторінки історія села. Діставшись до центру населеного пункту, ми вирушили до будинку культури. Біля Меморіалу загиблим воїнам наводили лад учні місцевої школи. У будинку культури нас уже чекали майстрині, які показали свої роботи, розповіли про свою творчість.

 Козлова Олена Григорівна навчилася вишивати ще у дитинстві. Але любов, потреба в цьому ремеслі прокинулася в ній не так давно. Чотири роки тому, щоб здолати хворобу, лікар порадив їй зайнятися якимось ремеслом. Саме тоді Олена Григорівна згадала про вишивку. Почала з простих малюнків, а нині вишиває гладдю, хрестиком, болгарським хрестом рушники, картини (пейзажі, натюрморти), скатертини, портрети, ікони. Олена Григорівна не уявляє свого життя без вишивки. Кожну вільну хвилину використовує для заняття улюбленим ремеслом. Вважає, що кожна робота має свою енергетику. Тому перед тим, як шити весільний рушник, вона обов’язково миє руки, читає молитву, сідає спиною до вікна, вимикає телевізор і приступає до роботи. Вишиванки радують око, прикрашаючи оселю не тільки авторки та її рідні, але інших добрих людей, яким свої роботи подарувала Олена Григорівна. Жінка всією душею вболіває за село, хоча вона народилася в Лебединському районі, і переїхала до с.Червоне 30 років тому. Вона співає у хорі, є членом клубу «Любава», організовує туристичні поїздки односельців по «святих», історичних місцях.

 Назаренко Лідія Петрівна понад усе любить вишивати бісером та хрестиком. Створює різноманітні гарні картини, поєднуючи два улюблених види шиття, що робить її роботи оригінальними, цікавими, красивими, незвичними.

       Ось з таки творчими, цікавими людьми ми зустрілися, відвідавши село Червоне.

 Перебуваючи в Будинку культури ми побували в бібліотеці, оглянули виставки, які розміщені в ній, коридорі. Її прикрашають роботи місцевих художників Міщенко А.Н., Передрієнко І.К., вишиванки майстринь Козлової О.Г., Назаренко Л.П. та ін.

 У будинку культури  знаходиться музей народного хору с.Червоне, який для нас гостино відчинив двері. Ми оглянули матеріали стендів, експонати, які розповідають історію створення хору, про виступи, гастролі, поїздки, нагороди тощо.

Ми щиро вдячні Саврук Людмилі Миколаївні, за допомогу в організації та зборі інформації про населений пункт, його видатних людей.


У подорож

03 червня  2011 року учасниками краєзнавчої пошукової експедиції до с.Нижня Сироватка Сумського району стали учні 6-Б класу.

Нижня Сироватка – це велике село, що розкинулося на лівому березі р.Сироватки. З правого боку село наче ховається за густими сосновими лісами, з лівого – оточено полями. Саме село потонуло у садах, що й будиночків не видно. Ми не одразу повірили, що у селі проживають понад 3тис. чоловік.

Подолавши відстань між м.Суми та с. Нижня Сироватка, ми оглянули місцеву Тихонівську церкву, яка була зведена за сприянням І.Г. Харитоненко, пам’ятник-меморіал загиблим у роки Великої Вітчизняної війни, приміщення дільничної лікарні, рештки другого корпусу шпиталю, нової середньої школи та колишнє народне училище. На сьогоднішній день у селі працюють три сільськогосподарські підприємства: СЗАТ «Нива», ТОВ «Хлібороб», ВАТ «Сироватське»; близько десяти магазинів. У селі є дільнична лікарня, дитячий садок «Золотий ключик», загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, у якій навчаються 296 учнів. Через село проходить вітка Південної залізниці. Щочетверга збирається базар, на який приїздять приватні підприємці з Сум та інших населених пунктів.

У школі ми відвідали шкільний краєзнавчий музей, експозиція якого розповідає про історію села від заснування до сьогодення. Нашими екскурсоводами стали учні місцевої школи під керівництвом Коротенко Людмили Іванівни.

Народилися у селі два Герої Радянського Союзу  Гриненко М.О. та Коломієць П.О. З 1946 р. у селі  проживав Герой Радянського Союзу Палійов Антон Іванович.

У роки війни в Афганістані уродженці села брали участі в бойових діях. Не повернувся до рідних з цієї війни Геращенко Олександр Васильович, який народився в с.Нижня Сироватка. А Кучеренко Володимир Анатолійович був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

П’ятдесят два роки у Нижній Сироватці жив і працював Дмитро Григорович Пирогов., який писав історичні романи: 1994 р. вийшла його перша книга – історичний роман «Землею і водою», у якому автор доводить, що козаки з’явилися на Дніпрі не в ХVІ ст., а ще за часів Київської Русі. Про трагічні сторінки Голодомору 1932-1933рр. йдеться у романі «Без хреста і домовини» (2000 р.) У книзі «Невиліковані рани» автор описує події війни 1941-1945 рр., свою участь в ній.

Пишаються жителі села своїми односельцями, чия праця була відзначена.  За успіхи у праці 127 чоловік були нагороджені орденами та медалями. Звання Героя Соціалістичної праці були удостоєні ланкові Лобода Марія Трохимівна, Шкурат Віра Єфремівна, Божко Олександра Михайлівна, Хоменко Оксана Йосипівна.

Матеріалам про всіх згаданих вище осіб знайшлося місце на стендах у шкільному музеї.

Після відвідування музею ми вирушили до домівки Чупік Олександри Іванівни – майстрині художньої вишивки, поетеси.

Олександра Іванівна народилася в м.Темир, Актюбінської області, в Казахстані, куди заїхали її предки (за часів Столипіна її дід, отримавши безвідсотковий кредит, поїхав освоювати нові землі). Закінчила технікум, отримавши спеціальність «технік по бурінню». Працювала в пустелі. 12 років була завідуючою лабораторією, виконувала різні громадські доручення. Завдяки тому, що син вирішив стати агрономом і, отримавши спеціальність, переїхав до с. Нижня Сироватка, Олександра Іванівна змогла повернутися в Україну, про що мріяла все життя. Жінка заново закохується в багату природу рідного села. На пенсії з’явилося багато вільного часу – почала займатися улюбленою справою – вишивкою, до якої серце прагнуло ще в Казахстані. Прагнення творити у неї в крові (рідний дід був художником-богомазом, добре малював і її брат, син захоплюються різьбленням по дереву). Із усього розмаїття технік майстриня надає перевагу таким як «гладь-качалочка», «художня гладь». Вишиває й «хрестиком». Матеріалом особливо не перебирає, облагороджує все, що потрапить під руку. Але що до ниток є переваги – обирає напіввовняні Сумської камвольної фабрики. Вишиває у стилі українського бароко. Дотримується народних традицій. «Кожна деталь має своє значення: пташки, що у горі, – це душі наших померлих; підвалини рушника – наші корні, пращури; дерево – це ми з вами; ягідки – дівчатка, що скоро підуть заміж...»,  – розтлумачила нам жінка. Але одне полотно в її колекції є винятковим, вишите у дохристиянських традиціях. На тому рушникові головною постаттю є богиня – Берегиня. Стосовно цієї вишиванки жінка шуткує: «Це мій автопортрет: така ж маленька коренаста».

Завдяки мистецтву вишивки авторка відкрила в собі ще одну творчу грань – поетичну натуру.

Завершилась подорож традиційно – відпочинком на природі.

 Козачук Д., Калашник Т.О.


До Дня Перемоги

Уроки Пам’яті за участі Коваленко З.В.

Святковий концерт

Уроки Пам’яті за участі Шальнова П.Ф.

 

Уроки Пам’яті за участі Симоненко І.М.

 Огляд новинок літератури про війну

Уроки Мужності за участі Абрамець В.М., Сахно С.Г.,        Левитська Н.О.


Тиждень космонавтики

Захід за участі Волохова Григорія Опанасовича, штурманом-випробувачем першого класу державного Червонопрапорного, ордена Леніна льотно-випробувального інституту військово-повітряних сил СРСР


Тематичні екскурсії


Зустріч з письменником

21 лютого 2011 р., у Міжнародний день рідної мови, до нашої школи завітав Анатолій Іванович Печений – письменник, автор збірки оповідань «Листопад посеред літа». Він народився в с.Сутиски Глухівського району. Закінчив школу №1 м.Глухова, Сумський державний педагогічний інститут ім. А.С.Макаренка. Після служби в армії працював учителем у школах м.Глухова та Глухівського району.

 Анатолій Іванович небайдужий до тих проблем, які нині є в нашій державі, боляче переживає негаразди на нашій землі. Він наголошував, що йому боляче за те, що «ми – нація Шевченка» тривалий час не мали своєї державності. Він навіть вибачився за всі помилки, які зробило його покоління: кредити, взяті нашою державою, доведеться віддавати ще довго. Але за це учитель не має вибачатися, він їх не брав. Мають не вибачатися, а гасити їх ті, хто позичав.

 Анатолій Іванович – письменник-філософ. Він пояснює філософські питання про життя так, що зрозуміло навіть першокласнику. Ніби життєва мудрість, але доступними для всіх словами. 

 Анатолій Іванович наводить такий приклад: «Подивіться на вулицю, коли йдете до школі. На «Мерседесі» іде депутат, а ось йде п’яниця, тримаючись за паркан, щоб не впасти? А чому саме так?» Відповідь на це питання, на його думку,  проста: у  одного є мета, а в іншого немає. Тому він закликає задуматися над цим, ставити перед собою ціль і йти до неї рішуче, переконуючи себе: «Я зможу».

 На думку, Анатолія Івановича, у кожної людини є три шляхи заробити на життя: випросити, вкрасти, заробити. Але перший шлях є принизливим для людини, другий є злочинним, а третій – найкращий спосіб, бо ти сам заробляєш на життя, нікого не боїшся і не соромиш себе. Він переконував і нас у цьому.

 Письменник змусив замислитися і над нашими вчинками. Під час виступу він  показав жест, який кожен з нас неодноразово робив (жест, яким ми звинувачуємо іншого, показуючи на нього пальцем). Але наш гість його розтлумачив дещо інакше: дивитися слід не на вказівний палець, який, з нашої точки зору, вказує на винного, а на три інші. Саме в них криється відповідь на питання…. Так, справді, обвинуватити іншого легше, а проаналізувати власні дії складніше. Але це робити необхідно. «Ніхто не винен у ваших невдачах. Людина створює їх сама», – запевнив Анатолій Іванович. Ніколи не замислюєшся на цим, але це правда.

 Говорив гість переконливо, під час виступу ми записали багато висловів, які є, на нашу думку, афоризмами:  «Найважливіша наука світу: навчити жити», «Мова – подарунок Бога», «Не буде почуття Батьківщини – не буде благословення», «Птахи від своєї мови не відмовляються, то й мають Боже благословіння», «Живіть так, щоб менше людей страждало від Вас», «Добро сторицею віддячить», «Начальство та жінки не люблять жарти на свою адресу», «Доля – хитра жінка, яка одні двері відчиняє, інші – зачиняє», «Винна не доля, а своя воля», «Думай сам».

 Антолій Іванович подарував нам збірку свої оповідань «Листопад посеред літа», у якій ми маємо надію знайти ще багато цікавого та корисного.

 Яковенко К., Калашник Т.О.


 До Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Уроки Мужності за участю Клименко С.О.


16 лютого уперше до нашої школи завітав Нилов Віктор Михайлович. Учні 8-А класу підготували слова привітання, розповіли про країну Афганістан. Із розповіді ветерана ми дізналися про те, що він побував в Афганістані двічі: уперше в 1980-1981 рр. на посаді старшого командира вертольота, вдруге – 1987-1988 рр. – на посаді заступника командира ескадрильї на вертольотах  МИ-24.

 Розповідав Віктор Михайлович про те, як до них у полк у с.Нивенському Калінінградської області прибула група старших офіцерів. Вони розповіли про Афганістан, квітневу революцію, яка відкрила шлях до прогресивного розвитку країни, про те, що вороги заважають будівництву нового життя в ДРА. Офіцери запропонували написати рапорт тим, хто бажає виконати свій інтернацональний обов’зок перед Батьківщиною. Віктор Михайлович розповів, що, будучі молодим, він вірив тому, що говорили старші офіцери. Крім того чоловік хотів випробувати себе в бою, тому і написав рапорт.

 У липні 1980 р. десять екіпажів разом з гвинтокрилами Ми-24 були направлені до Узбекістану для підготовки до польотів у гірській місцевості. Туди ж прибули льотчики, які вже були в Афганістані й щедро передавали свій досвід війни в горах.

 У серпня 1980 р. Віктор Михайлович прибув до м.Джелалабад. В Афганістані наші вертольотчики виконували різні бойові задачі: підтримка та супровід військ і колон на марші, нанесення ударів по об’єктам у ході операцій, прикриття вертольотів Мі-8, десантування спецназу. За день пілоти здійснювали від 4 до 7 вильотів. Спачатку всі польоти виконувалися на невеликій висоті – 15-50 м. Але на такій відстані від землі можна вивести вертольот з ладу навіть за допомогою стрілкової зброї. Тому вийшов наказ, щоб польоти здійснювалися на висоті 1000-1500 м. Усі льотчики намагалися виконати цей наказ. Під час зльоту набирали висоту, але коли виходили із зони видимості, опускалися до тієї висоти, на якій звикли літати.

 Коли проходили бойові операції, то під час наближення до цілі завжди запитували в авіанавідника, де знаходиться передній край наших військ, щоб не вразити своїх. Межу показували шляхом передачі інформації по радіо, стріляли ракетами червоного кольору або трассувальними кулями.

  Після виходу з Афганістану, згадував Віктор Михайлович, командир полку подякував усім за службу й наголосив, що отримані нами знання, знадобляться і в мирний час. Потім була конференція, на якій льотчики, що мали досвід бойових польотів, ділилися своїми здобутками з пілотами-початківцями.

 Перш, ніж повернутися в Афганістан удруге, Віктор Михайлович проходив службу в групі радянськіх військ у Німеччині. 1 жовтня 1987 р. ветеран знову в Афганістані. Служив у Кабулі, у 50-му окремому змішаному авіаційному полку. Молодим солдатам ветеран говорив: «Не потрібно показувати свій героїзм». 333 екіпажи загинули в Афганістані, з них 50% падінь з вини особового складу.

 «У нашому полку служив один солдат, який, за підозрами, навіть бавився наркотичними засобами. Ми вирішили його провчити, відправивши до десантників. За тиждень хлопця було не впізнати. Головне і в житті, і в службі – дисципліна!» – наголосив ветеран.

 «Ми, солдати тієї війни, її собі не обирали. Ми вірою і правдою служили Вітчизні», – завершив свою розповідь ветеран.

 Маяка В., Калашник Т.О.


Цього року Краснов Олександр Анатолійович відвідував виховні заходи в нашій школі вже двічі. До зустрічі з ним готували привітання учні 9-А та 8-А класів.

 Олександр Анатолійович розповів, що проходив службу в Афганістані в 1980-1981 рр., тобто був одним з перших, хто потрапив до ДРА. Він був старшим механіком-водієм БМД, служив у 56-й окремій гвардійській десантно-штурмовій бригаді.

 Під час служби в Афганістані брав участь у бойових операціях, зустрічах та супроводі колон, захисті їх від обстрілів, охороні важливих об’єктів, наданні допомоги місцевому населенню.

 Олександр Анатолійович розповів, як одного разу до них підійшла жінка в розпачі й звернулася до командира з проханням. Вона повідомила, що з гір до кишлаку часто спускаються душмани для того, щоб поповнити свої продовольчі запаси, забирали у місцевих жителів рис та баранів. Її чоловік відмовився віддати своїх тварин, тому що сам мав велику родину. Але душмани все рівно забрали те, що хотіли, й прихопили з собою її чоловіка. Жінка також розповіла, що на кладовищі у склепі прихована зброя душманів. Тоді, за словами Олександра Анатолійовича, їм стала зрозумілою картина, яку вони неодноразово спостерігали: приблизно 15-20 чоловік удень несли на кладовище покійника, а ввечері – перестрілка. Тоді наші бійці зробили засідку. Коли повторився спектакль з  покійником, були затримані  шість душманів та один китаєць, було конфісковано зброю, карти.

 Під час одного з боїв Олександр Анатолійович був важко поранений. Того дня, 10 серпня 1981 р., знову був бій у пригороді Кундуза. Після виконання завдання колона бойових машин поверталася до місця своєї дислокації. Машина, яку вів Олександр Краснов, замикала колону. Коли звернули з траси, об’їхали згорілий танк, перетнули невеличке поле, потрапили в засідку. Проти них був відкритий вогонь з мінометів та гранатометів. А потім спалах… Уже в шпиталі Олександр Анатолійович дізнався, що його машина була підбита, екіпаж бойової машини під командуванням Сергія Лісицина загинув. Дивується, як йому вдалося вижити. Але цьому, можливо, є пояснення: перед призовом на службу бабуся вручила іконку Миколи Чудотворця, яку він зашив у комірець гімнастерки. Мабуть, бабусина віра охоняла бійця під час служби в далекій країні.

 Цікава захоплююча розповідь Олександра Анатолійовича дуже нас вразила. Не залишали байдужими слухачів його сміливість та відвага. Він воював, віддавав свої сили для того, щоб захистити й допомогти афганському народу. У своїй розповіді наш гість дуже часто наголошував на необхідності старанно вчитися, тому що знання і досвід рятують життя. Оповідач навів такий приклад: один солдат узяв із собою кілька пайків, а патронів поклав менше. Коли розпочався бій, йому не вистачило боєприпасів, і воїн благав дати йому хоч пачку патронів. Хоча перед виходом на завдання більш досвідчені солдати його попереджали, що краще взяти менше їжі, ніж боєприпасів.

 Наприкінці зустрічі Олександр Анатолійович розповів про діяльність організації ветеранів-афганців. Наголосив, що в міському парку діє школа, якою вони опікуються, і запросив наших учнів відвідувати її. На сьогоднішній день, як нам стало відомо, хлопці з 8-А класу уже відвідують ці заняття.

 Учениця 8-В класу Лаптєва Анастасія, яка була присутня на зустрічі з ветераном, у своєму відгуку написала: «Я дізналася багато нового про війну. Це були важкі часи для України, яка на той час перебувала у складі СРСР. Із яскравих розповідей ветеранів я зрозуміла, як було важко нашим захисникам».

 Басова А., Калашник Т.О.


 Спогади

Війна – ці слово викликає різні емоції та почуття, сум, тугу, розчарування, відчай, муки, тривогу, біль у серці, смуток за рідними, близькими, друзями, рідною домівкою, за батьківщину, за яку наші пращури віддавали життя.

 Але велике захоплення викликає у нас День Перемоги, який ми святкуємо 9 травня, уже 65 років поспіль. Кожне свято Перемоги ми вітаємо людей, які боролися за свободу нашої Батьківщини, за її честь та гідність. Це люди – наша слава та гордість. Ветерани!

 Сьогодні ми прослухали розповідь Рубанова Олександра Миколайовича, який народився в селі Кострово Рильського району Курської області. Розповідав він про події, що відбувалися у роки Великої Вітчизняної війни. Його батько Рубанов Микола Глібович був учасником бойових дій, сержантом, командиром відділення 1062-го полку 352-ї стрілецької дивізії. Мати, Рубанова Єлизавета Максимівна, під час війни жила з сином та матір’ю чоловіка, Улитою Михайлівною.

 Розповідь Олександра Миколайовича дуже вражає. Такі щирі дитячі почуття, про такі страшні події, як війна. Свою розповідь він почав з таких слів: «Ми говоримо про Велику Вітчизняну війну. Але чому Велика Вітчизняна війна? Країна ще не знала подібних війн!», – говорячи ці слова, кожен, хто почув їх, почав замислюватися над цим запитанням. У кожному наступному слові Олександр Миколайович намагався знайти відповідь. А коли ветеран назвав скільки людей померло у липні 1942 року, у нас перехопило подих: «У липні 1942р. в Путивлі німці за дві години знищили 586 чоловік, з них 40 дітей». Які страшні цифри! І все це тільки за дві години.

 Наступний епізод, нікого з нас не залишив байдужим: «У моїй пам’яті назавжди залишився той день, коли мати, бабуся, батькова сестра, стояли поблизу дороги, по якій вереницею йшли на фронт їх односельці чоловіки. Тоді я бачив свого батька востаннє. Я досі чую, як вони плакали. Мати не випускала мене на вулицю. А коли у село зайшли  німці, то відразу почали бігати по двору за курками. У сусідніх дворах теж було чути їх кудахтання і постріли».

 Ветеран говорив про те, що він, незважаючи на свій вік, пам’ятає: «Група німецьких солдат зайшла в нашу хату, мати відправила мене за піч. Вони сіли за стіл і почали їсти, відрізаючи товсті шматки масла, у нас такого не було, а дуже хотілося скуштувати. А ось ще один випадок, – продовжував чоловік, – я прокинувся, у хаті нікого не було, глянув у вікно, а там мати розмовляє з двома здоровезними чоловіками. Потім вона зайшла до хати, я миттю кинувся до ліжка, прикинувся, наче сплю. Мати винесла їм хліба та вареної картоплі. Коли вона повернулася до хати, я у неї спитав, що-то були за чоловіки. Вона злякалася, а потім сказала, щоб я про це нікому не розповідав». У цих розповідях ми бачимо інтерес маленького хлопчика до подій, що відбувалися у селі, прагнення зрозуміти, що відбувається.

 Боїв у селі, у якому жив Олександр Миколайович, не було, тому що біля села був великий ліс, а німці скоріш за все боялися партизанів, припускав чоловік. Але без німців у селі не обійшлося: «У нас в сараї стояли троє німецьких коней, які могли перевозити великі вантажі, лежала зброя. Німці ночували в селі, у домівках сусідів. Одного разу я ночував з  бабусею. Раптом прибігає  сусідка  й кричить, що у нас горить хата. У селі чоловіків не було, тушили одні жінки, потім в сараї почали зриватися боєприпаси, перелякані жінки розбіглися хто-куди. Хата згоріла вщент. Ми залишилися без даху над головою. Приютили нас в чужому селі, дуже гарні люди. Одного разу в небі над селом з’явилися двоє радянських винищувачі, всі німці одразу поховалися», – ось такі спогади залишилися у п’ятирічного хлопчика про своє дитинство.

 Олександр Миколайович досі зберігає листи, написані його батьком з фронту, «які були ніжні, сповнені суму та любові листи батька до матері». Послухайте, як він звертався до неї: «Дорога Єлизавета Максимівна…», «Дорога Ліза…». Про труднощі військової служби він майже не писав. Мати про наші проблеми теж, але приховати, що хата згоріла не змогла, мабуть, хтось із сусідів повідомив. Мати завжди писала, що у нас все гаразд: «обуті, вдягнені». Останній лист батько написав, зверніть увагу на дату, 7 березня 1944 р. Через деякий час до нас дійшла звістка, що 08 березня 1944 р. він загинув і похований у с. Ст. Пень Дубровенського району Вітебської області.

 Ця розповідь змусила мене замислитись, яке дитинство спіткало ні в чому не винних дітей: голод, страхливі події війни. За цих дітей і за мирне небо над головою їхні батькі, наші прадіди, віддали своє життя. Уклін їм до землі і велика шана.

 Маяка Вікторія, 8-А клас

2010


На краєзнавчій конференції  учнівської молоді

«У світі краєзнавчих відкриттів»…


До Дня Збройних Сил України


Подорож до Батурина

    26 жовтня 2010 р. група учнів нашої школи відвідали гетьманську столицю – м.Батурин.

 Батурин заснований як оборона фортеця, вперше згадується в 1625 р. Як відомо Батурин був резиденцією гетьманів Дем’яна Многогрішного (1669–1672), Івана Самойловича (1672–1687), Івана Мазепи (1687–1708). У  1708 р. місто було спалено вщент, а у 1760 році його подарували Кирилу Розумовському. 

 Палац, який ми відвідали у Батурині був побудований на замовлення Розумовського за проектом архітектора Чарльза Камерона. Палац збудований у стилі класицизму. До ансамблю входили два двоповерхові флігелі. Коли Кирило Розумовський помер, будівництво палацу було припинено. Кілька разів, у XIX-XX століттях, робилися спроби реставрації палацу, але зрештою палац було розорено настільки, що в 1955 р. впала половина головної колонади. 

 Нині палац реставровано. За декілька років відновлений гетьманський будинок, цитадель, скарбниця, пам’ятник. Будь-кого хто приїздить до Батурина вражають масштаби проведеної реставрації, краса оновлених споруд.

       Серед інших визначних пам’яток Батурина ми відвідали будинок Кочубея (кін. XVII – поч. XVIII століття),  на ім`я Василя Леонтійовича Кочубея, що служив генеральним суддею. До його дочки Катерини, залицявся Іван Мазепа. Та й вона була не проти вийти за нього заміж. Але шлюбу не сталось, так як Мазепа був хрещеним батьком Катерини. Навколо споруди Генерального суду, зберігся великий парк Кочубея, що був закладений в природній діброві. Зараз в парку встановлено багато різних пам`ятників. Один з самих цікавих – гранітна плита, що встановлена на місці де ріс дуб, дупло якого слугувало поштовою скринькою в листуванні Івана Мазепи та Мотрі Кочубей.


Зачаровані побаченим

Учасниками краєзнавчої пошукової експедиції до с.Стецьківка стали учні 8-Б класу.

Ми відвідали шкільний краєзнавчий музей, експозиція якого розповідає про історію села від заснування до сьогодення. Нашим екскурсоводом у музеї був Рибець Микола Олександрович, учитель історії. Згодом ми дізналися, що п’ятнадцять років поспіль Микола Олександрович був головою селищної ради.

Ініціатором заснування шкільного музею був Чайка Павло Андрійович, заслужений учитель УРСР. Учні та учителі власноруч оформлювали його. Музей прикрашають дві діорами «Битва на Сапун-горі 7 травня 1944 р.», «Бій під Охтиркою», картина, на якій зображений вид села у ХVІІ ст. Автором цих робіт є Кривцов Іван Степанович, який майже 30 років плідно працював лісником у Сумському лісництві. Не зважаючи на те, що йому ампутували одну руку, він робив чудові речі з дерева (приклади, дугу). Для Димитріївської церкви Іван Степанович написав ікони.

У музеї зберігаються вишита сорочка, рушники, різні побутові речі, ікони, на стінах  портрети Панкова Олександра, вертольотчика, який загинув в Афганістані;  Сидоренко Семена Артемовича, Героя Радянського Союзу тощо. Нині ведеться поступова реконструкція музею.

Після знайомства з музеєм ми оглянули класи, два комп’ютерні кабінети, роботи учнів, розміщені в коридорах. Оформлення школи вражає.

Після нетривалого відпочинку на природі ми продовжили знайомство з селом, його жителями. Спілкувалися з Симоненком Дмитром Пилиповичем, який народився 1926 у с. Руднівка. У місцеву школу він пішов у 10 років. Закінчив 4 класи, а навчання у п’ятому перервала війна. Ветеран про перебування німців відгукувався спокійно: «Німці стояли у селі. Не били, не трогали. Шпиталь у школі розмістили. Коли відступали, школу зірвали. Наші поліцаї більше шкоди завдали. Комендант, німець, не дав зірвати спиртозавод. У підвалі був спирт.  Спиртзавод уже замінували, але комендант прогнав їх. 1943 р. село було звільнено. Наступали радянські частини швидко, у Стецьківці не затрималися, рушили далі». Після війни Дмитро Пилипович працював у колгоспі, на спиртзаводі, на заводі ім. Фрунзе. Нині на заслуженому відпочинку.

Завітали ми і до Димитріївської церкви, яка була зведена 1840 р. (саме ця дата зазначена на табличці в храмі). Нині до церкви звозять будівельні матеріали, хочуть збудувати школу. У сторожці при церкві заняття уже проводяться. У церкві і в сторожці топлять газом і дровами. Деякі сторінки історії церкви нам переповіла Марія Олексіївна Москалець, з якою ми познайомилися.

Нажаль, настав час повертатися додому. Ми всі були вражені побаченим і почутим, про це свідчать і слова Анни Сергіївни Павленко: «Тепер я знаю відповідь на запитання, де б я хотіла жити, якби мала можливість придбати будинок у селі. У Стецьківці».


Презентація "Листи з неволі"


Льотчик-випробувач

На зустріч з учнями нашої школи завітав Волохов Григорій Опанасович, який своє життя присвятив авіації – випробуванню нової авіаційної техніки. Він працював старшим штурманом, штурманом-випробувачем першого класу державного Червонопрапорного, ордена Леніна льотно-випробувального інституту військово-повітряних сил СРСР, єдиного в Союзі.  За словами Григорія Опанасовича льотчиків-випробувачів такого класу, віку на Україні залишилося тільки два чоловіки.

 Напередодні зустрічі ми думали, що до нас на зустрірич прийде здоровань чимолого зросту. Бо професія льотчика дуже небезпечна і потребує великої сили волі, стійкості. А перед нами звичайніенька людина, середнього зросту, міцно складена, з добрими очима.

 Народився Григорій Опанасович в селі Засулля Недригайлівського району в 1935 р. Батько з першого дня війни на фронті. Мама залишилася з чотирма дітьми на руках. У роки війни багато горя довелося пережити сім’ї: холод, недоїдання, страшні картини побиття, знищення людей тощо. Після звільнення села маленький Гриша пішов до школи, закінчивши вісім класів, пробував поступити до авіаційної школи в м.Харків, але школу розформували і йому довелося повернутися додому. Але мрія літати не покидала юнака і після закінчення десятирічки поступив до авіаційного училища м. Чкалов.

 Вперше самостійно піднявся на літаку в повітря 22 червня 1955 р. Настопного року піднявся в небо на реактивному літаку.

 Після закінчення училища був направлений на роботу в державний Червонопрапорний, ордена Леніна льотно-випробувальний інститут військово-повітряних сил СРСР. Про що навіть мріяти не міг. Льотній роботі Григорій Опанасович присвятив тридцять років. За цей час  освоїв 59 типів літаків і їх модифікацій. Здійснив 146 різних видів випробувань. Ось такою сміливою людиною ми нещодавно зустрілися.       

           Яковенко К.


Зміни в Юнаківці

 У жовтні 2010 року вдруге до с.Юнаківка вирушили учні нашої школи. Ми не сподівалися, що за чотири місяці могли статися такі зміни.

  По-перше, у школі відкрили музейну кімнату, експозиція якої розповідає про дві сторінки села: 1) історію звільнення села від фашистських окупантів; 2) історію школи. Супроводжувала нас завуч школи Бойко Наталія Володимирівна. У селі раніше був музей, який навіть мав звання «Народного». Але після смерті його засновника І.І.Приходченко став занепадати. Щоб зберегти від розкрадання експонати, учні і вчителі вивезли їх до школи, де вони зберігалися довгий час і не експонувалися. Нині у музейній кімнаті можна побачити атестати, видані учням Народним комісаріатом освіти УРСР, підручники, видані наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.,  ксерокопії портретів учителів, які працювали у школі тощо. Доповнюють експозицію шкільна сумка (торба), дощечка, з якими ходили діти до школи в ХІХ ст. На стендах фотокартки випускників-медалістів, двох випускників, які брали участь у ліквідації наслідків на ЧАЕС, портрети випускників, які стали відомими на Сумщині, в світі.

 Село було звільнено бійцями 167-ї стрілецької дивізії. Тому один із стендів присвячений історії цієї дивізії: на стенді схема бойового шляху дивізії, портрет її командира, офіцерів, фотокартки післявоєнних зустрічей ветеранів дивізії тощо. На багатьох інших стендах портрети жителів села, які воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед, яких Сіробаба С.А. впізнала свого родича – Матвієнко Миколу Михайловича.

 Відкриттям для нас стала подорож до другої музейної кімнати – кімнати  хліба, створеної ще 2008 р. На стіні слова, що розкривають суть створеної експозиції: «І вічно будуть жити на землі слова, слова правдиві, світлі і крилаті: «Хліб – на світі всьому голова, хліб – усьому на землі початок». Серед експонатів стародавні глечики, макітри, ложки, миски, знаряддя праці землероба, макет печі, рушники, книги, фотокартки тощо. На стінах розміщені спогади жителів села про Голодомор 1932-1933 рр.

 Біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці ми зустрілися з Бойко Ніною Тимофіївною та Удовенко Валентиною Михайлівною. Ніна Тимофіївна, закінчивши культпросвітучилище у м.Хуст, повернулася у рідне село, де п’ятдесят два роки була завідуючою бібліотеки. Під час нашої розмови жінка пригадала, що не зважаючи на те, що вона була маленькою у роки війни, але їй добре запам’яталося: «Міна розірвалася на даху нашої хати, верх рознесло, залізо покрутило. Ми, сиділи на залізному ліжку. Дошки, колоди впали на бильця ліжка. Саме це нас врятувало».

 Удовенко Валентина Михайлівна хоч і народилася в Юнаківці, але 40 років жила і працювала в Сумах. Тільки після виходу на пенсію повернулася в рідне село. Жінки разом ініціювали і проводили свята Івана Купала, свято вулиць, свято картоплі. Вони із захопленням розповідали про них, показали нам фотокартки.

 Друге, на що ми звернули увагу: облаштовано вхід до нижнього храму церкви Різдва Пресвятої Богородиці, на вікнах – захисні грати. Приємно, що за короткий час сталися такі зміни.

 Ворожка А., 8-А кл.


До Дня вигнання нацистських окупантів з України

Уроки Пам’яті за участі  Рибець В.Г., Сахно С.Г., Левитської Н.О.


Вітер змін…

Щороку учні нашої школи відвідують з екскурсією с. Патріотівка. 2010 р. – не є виключенням. Територією заводу учнів 10-Б класу провів ветеринар підприємства. Зокрема, він нам розповів про українську верхову породу коней, яку розводять на конезаводі. Звернув нашу увагу на те, що коні, коли бачать велику групу людей уже знають, що для них буде гостинець. Але застеріг, якщо кінь фиркає, то йому щось не подобається; іржанням кінь хоче звернути на себе увагу; якщо топає копитом, то хоче, щоб його пригостили; якщо губи прикладає до зам’ялка, він сердиться, хоче вдарити чи укусити.

Ми дізналися і сумну звістку найстаріший й найрозумніший орловський рисак Поступок, 1989 р.н., чемпіон породи, 48-ти кратний призер, який милю прибігав за  2 хв. 6 сек., два тижні тому помер. На його могилі працівники заводу хочуть встановити пам’ятник, як такому, що має найбільше титулів. 

Побували ми і в зоокуточку. Нажаль, карпатську ведмедицю Лялю хазяїн куточку продав, бо важко утримувати двох ведмедів. Європейський трирічний ведмідь Балу важко пережив втрату подруги. Два тижні сумував: ліг, лапи протягнув на бік клітки Лялі, і лежав довго, не рухаючись. Балу, як і раніше вразив нас міні-виставою: рвав колесо, ревів, просячи гостинець. Але зникла споруда, на яку вилазив Балу. Наталія Федорівна розповіла, що не всі відвідувачі є чемними й доброзичливими. Одного разу приїхали кілька чоловіків на підпитку, роздражнили ведмедя. Досі остерігається Наталія Федорівна годувати ведмедя з рук, відмовилася від показу деяких вправ, яких його навчила.

Зникла і маленька собачка Женя (поки Наталія Федорівна ходила на обід собачки не стало, припускає, що забрали її подружжя-екскурсанти. Як і раніше радують око туристів африканські страуси Даша і Гоша. Як істинний джентльмен, Гоша стояв поруч, поки діти годували його подругу.

Учні, які відвідали конезавод, каталися у кареті, верхи на конях. Діти часто висловлювали свої враження вигуками: «Ух!», «О-о-о!», «Клас!» 

Незважаючи на втрати, які зазнав конезавод, ми сподіваємося, що після важкого періоду, обов’язково настануть кращі часи. І бажаємо працівникам заводу, ентузіастам своєї справи, щоб цей період для них настав як найшвидше.


До Дня партизанської слави

Тематичні екскурсії.

Уроки Пам’яті за участі  Сахно С.Г. та Левитської Н.О.


Години патріотизму для учнів початкової ланки за участі  Левитської Н.О. та Сахно С.Г.


До Дня звільнення міста Суми

Уроки Пам’яті за участі  Коваленко З.В., Шальнова П.Ф.,       Сахно С.Г., Левитської Н.О.


Захоплююча подорож в минуле

 З метою ознайомлення з історичними пам’ятками Сумщини, вивчення історії періоду Великої Вітчизняної війни учні 10 класу Сумської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 6 вирушили в експедицію до с.Юнаківка Сумського району. Пошуковців, що прибули до села, зустріли учні місцевої школи під керівництвом педагога-організатора ЗайченкоЛ.І. Вони розповіли про деякі сторінки з істоії села. Біля меморіалу, встановленого на честь загиблих у роки війни, відбулася зустріч з ветераном Великої Вітчизняної війни Степаненком Іваном Михайловичем.

 Служив Іван Михайлович у 491-му окремому мінометному полку. Серед інших нагород на грудях ветерана сяють три медалі «За відвагу». Коли ветеран  повернувся до рідної домівки, за направленням райвиконкому поїхав до Юнаківки, де працював у школі учителем фізичної культури та військової підготовки. Закінчив Харківський педагогічний інститут. Брав участь у будівництві нової сільської школи, спортивного майданчика. Не полишав педагогічної ниви до виходу на пенсію.

 Хоробро билися на фронті юнаківці. 213 уродженців села були нагороджені орденами та медалями, а Мачуленко Антон Семенович та Охрименко Микола Йосипович були удостоєнні звання – Герой Радянського Союзу. На плитах Юнаківського меморіалу, спорудженого 1969 р., 269 прізвищ та імен загиблих воїнів при звільненні села та юнаківців, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної.

 Загалом с. Юнаківка має багату історію. Можна побачити храм Різдва Пресвятої Богородиці, зведений за проектом нашого земляка Паліцина Олександра Олександровича на початку ХІХ ст. 1968 р. церква Різдва Пресвятої Богородиці була закрита через аварійний стан. Нещодавно церква віднесена до Української православної церкви Московського патріархату. Сподіваємося, що знайдеться добрий господар, і храм буде відреставровано.

  У селі є парк, вперше закладений князями Голіциними, яким належало село у ХVІІІ-ХІХ ст. Для особистих розваг князі Голіцини утримували театр, хор і оркестр, де акторами були кріпаки. Актором і глядачем вистав голіцинського театру був М.С.Щепкін. Сучасний парк створено силами ентузіастів 1965 р.

 Загалом цей рік для юнаківців є тричі ювілейним: 170 років з дня вікриття у селі школи, 140 років – з дня відкриття лікарні, 40 років – з дня відкриття дитячого садка.

Багато фактів з історії села залишаються мало вивченими. Саме це привертає увагу багатьох пошуковців, дослідників. І наш загін не є винятком. Під час експедиції ми дізнались багато цікавого, були вражені побаченим і почутим.


 У музеї освіти


Познавательная экскурсия

 Когда закончился учебный год, мы были очень рады, а особенно рады тому, что наш класс поедет на экскурсию в село Низы.

 Первое, куда мы заехали – это музей Чайковского. Там было очень много интересно, но не очень комфортно, потому что там уже 14 лет нет отопления, давно не проводился ремонт. В здании постоянно держится запах сырости. Еще туда приехали ученики из 24-й школы, один мальчик упал в обморок от запаха. Я узнала, что в этом доме жила семья Кондратьевых. Мне понравился рояль, который стоял в этом музее, и картины, висевшие на стене.

 Второе, куда мы приехали – это Низовская школа. Когда я увидела школу, первое, о чем подумала, что она находится не в селе, а в городе. Школа была большая и красивая. В ней мы посетили музей боевой славы. Там было много разной информации, но времени было мало и невозможно все прочитать. Там были разные экспонаты (каски, пули, ножи и т.п.). Они как раз мне и понравились, удивило их множество.

 После экскурсий все были голодны, включая учителей, и мы поехали на природу отдыхать. Было очень весело, мне понравилось, но маловато, потому что была плохая погода.

 Я надеюсь, что в следующем году мы поедим на природу с ночевкой, с таким же весельем, и посетим еще множество интересных мест!!!

 Иваненко Анна, 7-В класс


Експедиція до с. Сад

 22 травня 2010 року учасниками краєзнавчої пошукової експедиції до с.Сад Сумського району стали  учні 7-Б класу. Історія заснування села пов’язана з історією Сумської дослідної станції, що створювалася протягом 1905-1913 років.

 Багато зробив для організації роботи станції та оснащення її технікою заслужений агроном УРСР, кандидат сільськогосподарських наук Войте С.К., який очолював роботу колективу протягом 1958-1970 рр. (на його честь названа центральна вулиця селища). Коли він очолював роботу станції, тут  проводилося активне будівництво житлового і культурно-побутового призначення. На пустирі з’явилося селище міського типу з двух та триповреховими будинками, гуртожиток на 50 місць, їдальня, дитячі ясла, два магазини, будинок культури, збудований цех по переробці фруктів з об’ємними підземними зерносховищами і два критих тока. Збудована та заасфальтована дорога, яка з’єдує Центральне відділення станції з автомагістралью Суми-Київ. Викладені твердим покриттям всі під’їздні шляхи до зерносховищ та приміщень, де утримуються тварини.

 Нині Сад – селище, центр сільської рад, до складу якої входять села Єлесеєнкове, Любачеве, Москалівщина, Никонці, Шапошникове, Ясени.

 У селі гарна школа, діє школа мистецтв, збудована церква. Кількість жителів – близько 2 тис. чол., з усіма навколошніми селами – 3,5 тис.чол.

 На честь загиблих у роки Великої Вітчизняної війни односельців у селі збудовано монумент Слави, на плитах якого викарбовані імена 75 чоловік.

 Дорогою ми спілкувалися з Люліною Марією Матвіївною, що народилася 1929 р. в с.Боброве Лебединського району. З жахом жінка згадує, як під час бомбардування загинула її сусідка – була дома з дитиною. У селі постєм стояли німецькі солдати. «До нас ставилися непогано. Говорили «девочка гуд, велосипед надо». Сільська молодь, яку вивезли на примусові роботи в Германію, у своїй більшості повернулася назад. Звільнено село було 1943 р. (німці відступили без бою). До с. Дослідного (Сад) переїхала разом з чоловіком Петром Яковичем. «Залишилися без вагань, село сподобалося», – завершила свою розповідь жінка.

 За порадою селян ми завітали до ветерана Великої Вітчизняної війни Бурданос Володимира Арсентьєвича. Ветеран розповів, що родом він з с.Новоселиця Обоянського району Полтавської області. Війна одразу заявила про себе: «Як я дізнався про війну? Літаки, що пролітали неподалік, відкрили вогонь. Нас евакуювали. Спочатку ми виїхали в Тамбовську область, а 1942 р. – за Волгу».

 До збройних сил ветеран був призваний у сімнадцятирічному віці. Служив у 300-му парашутно-десантному полку. Ветеран здійснив двадцять дев’ять стрибків з парашутом. Один з них добре запам’ятався: «На одній лямці приземлився».

  Але діти є діти, вони втомилися, після, так би мовити, офіційної частини, ми перейшли до неофіційної – відпочили на березі ставка.


До Дня Перемоги

Уроки Памяті за участі Шальнова П.Ф.

Виступ Токар Є. на науково-практичній конференції «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр.: очима істориків, мовою документів, дослідженнями пошуковців»


Музейні уроки


До 65-річниці Перемоги…

18 квітня 2010 року у рамках масового походу школярів «Сумський радіус», присвяченого 65-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, вирушили у похід до с. Червоне Сумського району група учнів 9-А класу нашої школи.

Групу супроводжували учителі Калашник Т.О., Власов В.М., Янкова О.М., Соломаха Н.В..

Діставшись до центру населеного пункту, ми оглянули відбудовану дзвіницю церкви св. Миколи, біля якої встановлено пам’ятний камінь і хрест. Поруч зберігся так званий «Петровський теремок» кінця ХVІІ ст. (будинок С.І.Кондратьєва), за школою – двоповерховий маєток Зборомирських.

Під час подорожі ми спілкувалися з Мар’ян Тамарою Миколаївною, що проживає по вул. братів Приходько, 19. Вирушаючи до жінки, ми навіть не здогадувалися, що потрапимо до будинку родини Приходько, на честь якої названа вулиця.

У родині Приходько було п’ятеро братів – Андрій, Єгор, Іван, Яков, Микола (зять) – всі вони не повернулися з війни. Прагнучи увіковічити їх подвиг, червоносельці вирішили присвоїти ім’я братів Приходько вулиці, на якій вони мешкали.

Також ми записали спогади Лаврик Катерини Павлівни, учителя географії місцевої школи, нині пенсіонерки, яка під час роботи у школі займалася пошуковою роботою, безпосередньо брала участь у перепохованні загиблих радянських воїнів.

Червоносельці пам’ятають воїнів, що загинули під час визволення села 1943 р., своїх односельців, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, їх імена викарбувані на плитах Меморіалу загиблим воїнам.  Ми вшанували пам’ять загиблих.

Після знайомства з архітектурними перлинами села, спілкування з ветеранами ми відпочили на березі Псла, провели екологічну акцію (прибрали сміття).


 Тематичні екскурсії


Оглядові екскурсії


У рамках місячника військово-патріотичного виховання

Виступ агітбригад.

Зустріч з військовослужбовцями.

Уроки Памяті за участі Левитської Н.О.


«Ми будемо довго пам’ятати і вам забути не дамо….»

 У переддень 21-річниці Дня виведення радянських військ з території Афганістану в музеї СЗОШ № 6 відбувся Урок мужності, на який завітали ветерани Афганської війни Клименко Сергій Олександрович та Воскобойник Любов Михайлівна. Ведучі, учениці 11-В класу Токар Єлизавета, Ворохта Анна, Скрипка Марина, Бикова Вікторія, зробили екскурс в історію, познайомили присутніх з деякими проблемами, які порушив на сторінках своє книги голова Української Спілки ветеранів Афганістану Сергій Васильович Червонописький «Політичні та соціальні наслідки для України спецоперації СРСР в Афганістані...». Поезії у виконанні Костроменко Богдани, Медвідь Катерини, Бурик Марини, Вожик Дмитра, Звирка Дмитра та ін., сприяли розумінню того, що найстрашніше у світі – війна. Під час виступу Михаревич Максима та Овчарова Павла, учнів 11-Б класу, які виконали пісні на афганську тематику, присутні не могли стримати сліз.

 Клименко Сергій Олександрович часто буває на Уроках мужності в нашій школі. Про себе розповідає неохоче,  але все ж таки ми знаємо, що потрапив він до Афганістану 1984 року, служив у провінції Назархард (місто Джалалабад), був водієм бронетранспортеру. Ризикуючи собою, врятував життя командира, за що удостоєний високої урядової нагороди – медалі «За відвагу».

 У своєму виступі Сергій Олександрович говорив про те, що не міг навіть уявити себе учасником війни, адже знав про це лихо лише з картинок і книжок. «Війну починають політики, а страждають солдати. Ми робили все, що від нас залежить: супроводжували колони, брали участь в операціях по зачищенню місцевості, займалися доставкою продуктів харчування, будували заводи тощо…». Ветеран відмітив, що мирне афганське населення добре ставилося до радянських військових. Хоча тільки зараз, коли пройшов 21 рік з дня виведення військ, по телебаченню, в пресі стали з’являтися подібні висловлювання.  Говорив ветеран і про те, що в Україні створена Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), до якої спочатку входили тільки ветерани Афганської війни, а згодом приєдналися ветерани – учасники бойових дій у 23 країнах, де наші солдати виконували інтернаціональний обов’язок. Звернув увагу присутніх на те, що в Сумах по вулиці Кірова встановлений меморіальний комплекс воїнам-інтернаціоналістам, поруч – чотири одиниці військової техніки, знятих з озброєння. Повідомив, що до уже встановленої техніки сумське керівництво планує незабаром додати вертоліт МІГ-24, бойову машину піхоти та установку «Град».

 На війні чоловікам важко, а жінкам… Сергій Олександрович висловив слова подяки всім жінкам, які пройшли Афганістан, надавали медичну допомогу, інколи не відходячи від своїх робочих місць по дві-три доби,  віддавали свою кров, якщо її не вистачало, пораненим. Із гордістю представив нам Любов Михайлівну Воскобойник як бойового друга, вірного товариша, єдину жінку на Сумщині, яка удостоєна бойової нагороди – медалі «За бойові заслуги».

 Любов Михайлівна потрапила до Афганістану, коли їй виповнилося 27 років, за плечима був досвід роботи медсестрою-анестезіологом в Сумській районній лікарні. Працювала в реанімації медсестрою-анестезіологом медичної роти окремого мотострілкового полку (єдиний анестезіолог на 1,5 тис. чоловік). Добре запам’ятався жінці її перший на війні пацієнт – дівчинка 10 років без ноги, яка підірвалася на міні. Лікарі, медичні сестри допомагали не тільки нашим солдатам, а й мирному населенню. «Бувало, біжиш по коридору (афганці сидять вздовж стін), вони встають і кланяються», – згадувала жінка. Таку подяку не можна забути.

 Поранених до медроти доставляли на вертольотах. Почувши звук машини, що наближається, всі працівники бігли до медроти, не зважаючи, це їхня зміна чи ні. Один з таких прильотів закарбувався в пам’яті назавжди: «Коли прилетів вертольот, нам в медроту не принесли нікого, а всіх солдат понесли в морг: троє носилок і вузлик. Цей вузлик на все життя залишився в моїй пам’яті».

 Любов Михайлівна побажала, щоб ніколи ніхто із присутніх не бачив, що таке війна.

 Сергій Олександрович наприкінці зустрічі наголосив, що майбутнє України залежить від нас. «…Ми, перебуваючи в Афганістані, розуміли, що потрібно захистити кордони нашої держави, за нашими спинами Батьківщина, рідні... Кожен намагався зробити так, щоб після повернення, соромно не було нікому…»

      Ті, хто був в Афганістані, виконували свою військову повинність, свій обов’язок чесно і героїчно. Ветерани, всі, хто пройшов через війну, заслуговують на нашу повагу.


Робота над проектом  «Палацово-паркова архітектура

 с. Кияниця Сумського району Сумської області – садиба Лещинських»

2009

До Дня Збройних Сил України



До Дня пам'яті жертв голодоморів


До Дня вигнання нацистських окупантів з України


Долучитися до «Духовної скарбниці Сумщини»

 «21 жовтня 2009 року я разом з класом побував на виставці «Духовні скарбниці Сумщини». На цій виставці були Євангеліє різних часів. Взагалі я дізнався багато корисної інформації. Щоб книга не псувалася, до неї з двох сторін прикріплювалися дошки, які обтягували тканиною або шкірою. Посередині кріпили – «середник», по боках – чотири наріжника. На середнику зображували  Воскресіння Господнє або розп’яття Ісуса Христа, на наріжниках – чотири євангелісти: Марк, Іоанн, Лука і Матвій. Щоб зберегти книгу, робили також застібку, «жуки» або ніжки... Я дізнався, що це твір, у якому розповідається про життя святих... Євангеліє дуже дорого коштує». Ворожка Анатолій, 7-А кл.

 «...Ще у музеї знаходилися ікони. Мене здивувала розповідь про ікону Охтирської Богоматері. Вона має силу зцілення людей від чуми...» Свириденко Маргарита,     7-А кл.

 «Найбільше мене зацікавила ікона Великомучениці Варвари. Історія цієї дівчина трагічна, вона страждала від покарань свого батька-язичника. Її змушували зректися християнської віри. На одній з ікон зображена Варвара, а на іншій – ілюстрації, які розповідають, які страждання їй довелося  витримати... Взагалі виставка була різноманітна і цікава...» Оніщенко Ярослава, 7-А кл.

«Серед експонатів – Євангеліє, подароване церкві Святої Трійці у с. Пустовійтівка близько 1760 р. На дарчому написі вигравійовано: «Сія книга Євангелія іздєлана коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського». Свого часу вартість Євангеліє була 600 карбованців золотом (за коня давали тоді не більше п'яти). На оправу пішло більше пуда срібла. Виготовив його київський майстер Іван Равич. Ось як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М.3.Петренко: «Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа Євангелія з дарчим напи­сом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишев­ського... Тут ми бачимо орнаментальні мотиви (розетки, па­гінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Соро­чинці, а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі оваль­них вінчиків, характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований оригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикраси спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових розеток, типових для будов України XVIII ст. Між дрібненьким стилізованим листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою з густого плетива лози».


Ашот, Ашма, Джим, Тріада, Поступок, Балу, Ляля, Женя, Гоша та інші

 У с. Патріотівка з 2000 року функціонує Перший Сумський племінний кінний завод, спеціалізація якого – розведення двох порід коней української верхової та орловської рисистої. Територією заводу для нас проводила екскурсію завідуюча господарством Юрченко Анна Миколаївна. Зокрема ми дізналися, що українська верхова досить «молода» порода. Коней цієї породи розводять з 1945 року. Їх використовують «під сідло» (для відпочинку, конкур (подолання перешкод), виїздка (коні, які танцюють).

  Орловська рисиста заснована під час правління Катерини ІІ графом Орловим-Чекменським. Це більш універсальна порода (коней використовують для їзди верхи, бігу у качалці, можна запрягати у карету (візок).

 Розповіла нам жінка про життя, розвиток, звички, коней-рекордсменів тощо.

 Кличку коневі дає зоотехнік. Кличка починається з першої літери імені мами, усередині має бути перша літера імені батька (це зоотехнічне правило).

 Нині Сумський кінний завод має 3 стайні, які розраховані на 105 конемісць, але коней на підприємстві 114. 

 В одній із стаєнь знаходяться жеребці-плідники. Нам представили трьох з них: «Орловський рисак Агат, 1996 р.н., має такі оцінки: екстер’єр – 10 б., за походження – 9 б., але спортивні досягнення невисокі (милю подолав за 2 хв. 36 сек.). Але він дуже слухняний, красивий», – говорить про Агата Анна Миколаївна. В іншій стайні знаходиться представник ахалтикінської породи (подарунок казахського президента Нурсултана Назарбаєва). «Рожевий з незвичними голубими очима, через них складається враження, що він злий, але він не такий, він бешкетник», – таку характеристику дала йому голова господарства. «Найстаріший, найрозумніший кінь Поступок, 1989 р.н. – чемпіон породи, має 48 призів, милю прибіг за  2 хв. 6 сек., екстер’єр – 10 б, має добру родослівну. Це зразок. Таким має бути орловський рисак», – так нам представила красеня Поступка Анна Миколаївна.

 Анна Миколаївна відкрила нам секрети, як розпізнати, чого бажає кінь: «якщо фиркає, то йому щось не подобається; іржанням кінь хоче звернути на себе увагу; якщо топає копитом, то хоче, щоб його пригостили; якщо губи прикладає до зам’ялка, він сердиться, хоче вдарити чи укусити».

 На території заводу є також зоокуточок, в якому Руденко Наталія Федорівна є повноправною господинею. Під її опікою карпатська ведмедиця Ляля, європейський дворічний видресируваний ведмідь Балу, маленька собачка Женя, африканські страуси Даша і Гоша. Балу вразив всіх міні виставою: рвав колесо, ревів, вилазив на споруду, вимагаючи (просячи) гостинець.

 Учні 7-А, 11-В класів, які відвідали конезавод, каталися у кареті, верхи на конях. Дітям важко було стримати свої емоції. Інколи їм не вистачало слів, щоб висловити свої враження, чутно були вигуки: «Ух!», «О-о-о!», «Клас!». 

Ми вдячні працівникам заводу – справжнім ентузіастам своєї справи – за добру справу, цікаву змістовну екскурсію.


До Дня українського козацтва лекція наукового співробітника Сумського краєзнавчого музею


Сумщина – козацький край

13 жовтня 2009 року в школі відбувся урок історії, присвячений Дню українського козацтва, на який був запрошений історик-краєзнавець, здобувач Інституту історії України НАН України Олег Миколайович Корнієнко.

Олег Миколайович розповів про історію походження свята, про козацькі часи на Сумщині, звернув увагу присутніх на особливості полкового устрою Слобідських полків, основні пам’ятники козацької доби, що збереглися на Сумщині. Наголосив на необхідності збереження пам’яток культури як прояву самобутності українського народу. Застеріг присутніх від байдужості, закликав вивчати історію України через вивчення історії рідного краю.

Під час розмови з’ясувалося, що Олег Миколайович є випускником нашої школи 1986 року. Закінчив історичний факультет Сумського педагогічного інституту ім. А.С. Макаренка. Є автором багатьох науково-популярних статей, упорядником книг тощо. Так до 300-річчя Конотопської битви опублікував збірник науково-популярних статей «От де, люде, наша слава, слава України», у якому використав документальні матеріали, які засвідчують, що своєю перемогою у цій битві українське військо продемонструвало відданість державотворчій ідеї, яку українцям вдалося втілити в життя вже у наш час. До 350-річчя заснування Сумського Слобідського полку побачила світ книга «Невідома Україна. Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк 1659-1765 років». Задум цієї праці виник ще в студентські роки. Шість розділів книги розповідають про формування адміністративно-територіального устрою та залюднення Сумського полку, його роль у стратегії Московської держави в контексті історичних подій ХVII-ХVІІІ століття.  У книзі розміщено додатки з короткою хронікою Сумського слобідського козацького полку, переліку полковників та командирів слобідських козацьких полків.

Нещодавно було презентовано друге видання книги «Зруйновані храми Сумщини», упорядником якої є О.М. Корнієнко, яка розповідає про долю 479 духовних святинь, що були знищені в області.

На останок наш гість подарував школі власну книгу «Невідома Україна. Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк 1659-1765 років».


Подорож до с. Токарі

 11 жовтня 2009 року була організована краєзнавча пошукова експедиція до с.Токарі Сумського району. Групу учнів 7-Б класу супроводжували уч. Калашник Т.О., Павленко А.С..

 Прибувши до села, пошуковці вшанували пам’ять загиблих у роки Великої Вітчизняної війни, оглянули пам’ятник, встановлений на сільському цвинтарі померлим у роки Голодомору. Пошуковці зустрілися з ветераном Великої Вітчизняної війни, полковником у відставці Лазаренком Володимиром Максимовичем, жінкою-старожилом Ведмідерою Тетяною Григорівною, колишнім остарбайтером  Шумило Марією Іванівною. Спогади селян належним чином оформлені.

 Мабуть, для всіх повчальною є доля родини Лазаренко. Володимир Максимович після поранення довгий час лікувався у шпиталі. Саме тоді, 1942 року, він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Марією Гаврилівною Рогожиною. Юна Марія із с. Табінське у Башкирії, якій щойно виповнилося вісімнадцять, одразу припала до серця. Знайомі були всього один місяць, але дівчина пообіцяла чекати. 04.12.1945 р. Марія Гаврилівна та Володимир Максимович узяли шлюб. Жінка звернулася до нас з такими словами: «Своїх любих чекайте. Дбайте про них. Ми разом уже 64 роки...». 

 Шумило Марія Іванівна була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Працювала на заводі з виготовлення труб. Прибирала стружку, возила вугілля. Потім дівчина потрапила на роботу до «господарів». Їх імен Марія Іванівна не пам’ятає. Коли вийшла господиня й глянула на тих, кого привіз чоловік, сказала: «Вони ж уночі помруть» (настільки дівчата виглядали виснаженими). За словами Марії Іванівни, господиня годувала їх п’ять разів на день. Визволили бранців американці. Під час перебування в них «їли дуже добре. Після того, як передали нашим, годували значно гірше. Перші три дні не годували зовсім, мабуть, забули». Тільки 1950 року Марія Іванівна повернулася до рідної домівки.

 Коли ми побачили Ведмідеру Тетяну Григорівну, не одразу повірили, що їй виповнилося 99 років. Ніколи не забуде жінка 8 березня 1942 року. Саме того дня  її з малими дітьми та іншими односельцями фашисти вигнали з хат. Загнали їх у яр, хотіли підірвати й засипати, але відмовилися.

 Після запису спогадів ми зупинилися на відпочинок на березі ставка. Накрили стіл, розпалили багаття, грали в ігри, виконували завдання конкурсів, фотографувалися...


 У парку І.Асмолова

10 жовтня 2009 р. учні 7-В класу з екскурсією відвідали Сумський парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва ім. І.О. Асмолова. Калашник Т.О. розповіла про підприємця Асмолова, історію створення парку. Співак Т.В. познайомила учнів з деякими видами рослин, що зростають у паркові.

 Знайомтеся й ви…

Асмолов Іван Олександрович, купець 2-ї гільдії. Уродженець містечка Гайворона Курської губернії, походив з селян. Дослужившись до директора-розпорядника цукрового заводу, він зібрав певну суму грошей, створив власне підприємство – невеличкий завод на хуторі Тополя під Сумами. Виготовляв на ньому спеціальне кістяне борошно, яке постачалося на цукроварні: було необхідним для технологічного процесу. Справи на дрібному підприємстві пішли вдало. З часом побудував і цегельню. Цегла з клеймом Асмолова здобула визнання. Постачав цеглу для будівництва залізничної колії Суми-Бєлгород. Не гребував купець й іншими прибутками. Але як і його імениті колеги-земляки Харитоненко, Ліщинський, Суханов, він вважав за необхідне щось і для жителів Сум зробити, лишити по собі добру пам’ять.

 Придбавши чималий шмат земля у Сумах він звів свою резиденцію. Нині у садибі і новобудовах поруч розмістився обласний диспансер радіаційного захисту населення. Поріч звелів посадити парк. Тут можна було побачити дерева та кущі, привезені з різних куточків земної кулі. Були в парку гірки, гроти, галявини, доріжки. Бігали екзотичні звірі – навіть пави поважно вигулювали. Та найбільше приваблювало сумчан, які вільно могли милуватися асмоловським парком, штучне озеро з незвичайними рибами, чорними і білими лебедями.

         У 1918 році І.О. Асмолов виїхав до Харкова, де невдовзі помер. І.О.Асмолов мав багато нащадків, доля їх невідома.


У музеї школи № 29


Палац у Кияниці

 З метою вивчення історії рідного краю, дослідження його минувшини 26 вересня 2009 року до с. Кияниця вирушила група учнів 11-В класу, у супроводі учителі історії Ісакова О.М., Власов В.М., Калашник Т.О., математики Сергієнко С.А.., викладача Сумського національного  аграрного університету Колесник М.А.

 Приїжджаючи в с. Кияницю Сумського району, не можна не дивитися без захоплення на дивовижний пейзаж: величаве плесо ставка, суворий дубовий праліс, різноманітна рослинність, розкішний палац посередині парку, якому хоч і понад сто років, однак виглядає величаво.

 Ось про що ми дізналися під час подорожі.

 Землі Кияниці у ХVІІ ст. належали старшині і судді Сумського полку Юнку Семену Андрійовичу. Юнок поселився тут з дозволу сумського полковника Герасима Кондратьєва. У ХІХ ст. землі Кияниці належали поміщику Савичу. Саме у нього Харитоненко І.Г. купив помістя з лісами, сінокосами і пасовиськами.

 У Кияниці з 1866 року працював цукровий завод. Ним керував Микола Йосипович Ліщинський. 1871 року Микола Йосипович одружується за дочці старшого брата Івана Герасимовича Харитоненка Марії Матвіївні. Весільний подарунок – відповідальна посада на Кияницькому заводі з окладом 4000 карбованців на рік. Але Микола Йосипович мріяв про власну справу. Поряд з роботою на фірмі Харитоненка Ліщинський займається торговими операціями – купує продукти у місцевих поміщиків, ліс, цукор для перепродажу у Харкові, Курську ін.. Уже 1882 року Ліщинський М.Й. – купець ІІ-ї гільдії, 1893 р. – купець І-ї гільдії.

 Садибу у Кияниці розпочав будувати ще Хартоненко І.Г.; Ліщинський М.Й. отримавши у посад за дружиною Кияницький маєток розпочав будівництво двоповерхового палацу в неоренесансному стилі.

 З 1864 року у господарстві діє цегляний завод у селі Нова Січ. З цієї цегли будували палац у Кияниці. Стіни всередині були порожні для того, щоб по них рухався гарячий дим із печей, які опалювали палац. У палаці було два підземних та два наземних поверхи. На нижньому поверсі розміщувалося машинне відділення, де стояв локомобіль, що виробляв електроенергію.

 Навколо палацу Ліщинські розбили парк. Необхідно відмітити віртуозне планування доріг, доріжок, стежок і галявин, які в поєднанні з віковими екзотичними деревами утворюють неповторний ландшафт. Тут ростуть ялини, модрини, сосни, дуби, липи, клени, ясени... А ще такі релікти, як гінкго дволопатеве та декоративний платан західний.

 Ліщинські були попечителями кількох навчальних закладів у Сумському повіті. На початку 1890-х років на їх кошти була відбудована кам’яна церква у Писарівці. Виділяли кошти на будівництво церков у Хотіні та Юнаківці. 1895 р. імператорським наказом Микола Йосипович нагороджений орденом Станіслава ІІІ ст.. Через рік разом з дружиною та дітьми «возведен в сословие потомственных Почетных граждан».

 Існує легенда про те, що води Псла були забруднені відходами Кияницького заводу, що обурювало мешканців міста Суми. Щоб загладити свою провину Ліщинські зробили подарунок місту. Так це чи ні, але у місті з’явився новий міський парк (1904 р.). Відомо, що над його створенням працював відомий садівник Адольф Аболтін. На облаштування парку Ліщинські витратили тисячі карбованців. Парк носив ім'я Ліщинських. Нині це міський парк відпочинку імені І.М. Кожедуба.

 Під час громадянської війни садиба Ліщинських у Кияниці горіла. Тому декоративне оздоблення інтер’єру не збереглося.

 За час свого існування парк багато разів змінював власників. У радянські часи в кияницькому маєтку розміщувалась туристична база, можливо тому маєток і вцілів. З 2000 року вся територія Кияницького парку під опікою Сумського національного аграрного університету. Наведено елементарний порядок у парковій зоні: проведені санітарні рубки, територію очищено від підліску, розбиті газони і квітники. Але на палац коштів поки що не вистачає. Тому університет шукає спонсорів для його відновлення.

 Учні під час подорожі також спілкувалися з ветеранами Загорулько Олександром Олександровичем, Атряхайло Сергієм Івановичем та його дружиною Ніною Герасимівною, записали їх спогади.

 Зібравши корисну інформацію, ми накрили стіл на березі ставка, для учнів провели історичний брейн-ринг, гру у фанти, інші конкурси. Відпочивши на лоні дивовижної природи група повернулася до міста.

     Висловлюємо подяку керівництву Сумського аграрного університету за допомогу в організації подорожі.


У музеї освіти


Свято вулиці СКД


Уроки Пам'яті до Дня визволення міста Суми за участі Шальнова П.Ф., Левитської Н.О. Сахно С.Г.


Подорож до м.Тростянець

 17 червня  учні 10-Б класу здійснили подорож до м.Тростянець, що лежить на р.Боромлі. Наш маршрут пролягав через м.Боромлю, у якому ми відвідали лозомеблеву фабрику, м.Тростянець з його знаменитим «Круглим двором», «Панським маєтком», урочищем «Нескучным».

 Робітниця лозомеблевої фабрики розповіла нам про те, як і що виготовляють на фабриці. Побували ми на Круглому дворі, збудованого у 1749 році Йосипом Надаржинським. Споруда має ознаки фортеці.  Але жодного разу вона не використовувалась за своїм призначенням. Вже пізніше, у середині ХІХ століття, князь Голіцин використовував будівлю як амфітеатр. Посередині фортеці знаходилась підмостки, на яких давали вистави кріпосні актори та балетна трупа. Уздовж стін були розташовані стайні і місця для глядачів. А вежі слугували притулком для циркових артистів, а також «танцюристок» кріпацького балету.

 За Круглим двором у парку височить двоповерховий Панський будинок. Зараз у будинку ведеться реконструкція. Тут створена картинна галерея з експозицією полотен відомих художників.

 У східному крилі будинку розмістилася виставка краєзнавчого музею. До його раритетів можна віднести кістку та зуб мамонта, церковні книги XVII ст., старовинні документи. Саме тут проживав композитор Петро Чайковський, який влітку 1864 року приїхав разом з сином Голіциних Олексієм на канікули. П.І. Чайковський був тоді студентом Петербурзької консерваторії. Тут він написав свій перший в житті симфонічний твір – увертюру «Гроза» за драмою Островського. У 1984 році в міському парку відкрито пам’ятник П.І.Чайковському.

 У Тростянці є унікальний дендропарк, який за ландшафтом, рослинним й тваринним світом парк може змагатися навіть з уманським. На заповідній території, що охороняється державою, близько ста тридцяти видів дерев, кущів, чагарників – не лише лісостепової зони, де, власне, розташоване урочище, але й рідкісних екзотичних рослин. 

 При вході до парку старовинна садиба. Збудована на початку ХХ століття у стилі модерн для сім’ї головного лісничого відомого підприємця Леопольда Кеніга. У 1923 році на базі парку створена перша в Україні Червоно-Тростянецька лісодослідна станція, яка тут мешкає й до нині. Наукові співробітники станції опублікували понад 500 праць з питань розведення цінних порід дерев, дослідження розвитку багатьох культур.

 В урочищі «Нескучному» є грот «Німф». У 1809 році його збудував В.П. Голіцин на честь 100-річного ювілею Полтавської битви. Дорога до споруди вела не лише лісом, але й озером. Нині ж дістатися сюди на човнах вже неможливо.

 Колись сюди звозили снаряди і тут їх підривали, через це купол споруди провалився.

Дивовижні пейзажі Тростянця приваблювали й нині ваблять творчих людей. Дедалі частіше у місті в обрамленні старовинних мурів влаштовуються фестивалі, концерти, велелюдні заходи.


Низівські пригоди

 10-11 червня 2009 року до с.Низи Сумського району стартувала пошукова група учнів 10-В класу.

 Дорогою ми оглянули визначні місця с. Нижня Сироватка: Тихонівську церкву, яка була зведена за сприянням Івана Герасимовича Харитоненка, приміщення дільничної лікарні (колишній шпиталь для бідних, зведений П.І.Харитоненко), нової середньої школи та колишнє народне училище, на якому розміщено меморіальну дошку, яка нагадує про те, що у цьому будинку в 1884-1885 роках учителював видатний український письменник, етнограф Борис Дмитрович Грінченко.

 Під час походу пошуковці відвідали музей Бойової слави Низівської школи. Екскурсоводи ознайомили нас з експозицію, розповіли історію села періоду Великої Вітчизняної війни, назвали односельців, які пройшли вогняними дорогами війни, загинули на полі брані, учасників війни в Афганістані тощо. Ми залишили запис про свої враження у Книзі відгуків.

 Далі ми рушили до садиби поміщика Кондратьєва. Кожного літа, починаючи з 1871 до 1879 ріку, до поміщика нього приїздив у гості великий російський композитор Петро Ілліч Чайковський.

 Поблизу маєтку – церква Іоанна Богослова. Перед будинком чудовий парк, огороджений металевим забором. Саме в такому казковому містечку П.І.Чайковський працював над створенням музики до опери «Кузнец Вакула» (Черевички), над другою («Українською») та третьою симфонією.

         Наметове містечко для відпочинку ми встановили на березі р. Псел, неподалік від бази Укртелекому. А далі були розваги: конкурси, ігри, пошуки скарбу....


Паліцінськими стежками

На сьогодні є актуальним виховання патріотизму засобами краєзнавства, тому на виконання заходів «Програми розвитку краєзнавства до 2010 року», міжгалузевої програми «Пізнай свою країну» з метою ознайомлення з історичними пам’ятками Сумщини та збору матеріалу за напрямками краєзнавчих експедицій наприкінці травня учні 6-В класу Сумської загальноосвітньої школи № 6 під керівництвом учителів Т.В. Співак та Т.О. Калашник вирушили в чергову пошукову експедицію. Ініціатором подорожі був завідувач Музею освіти і науки Сумщини Анатолій Михайлович Близнюк.

 Нас привабив хутір Попівка, що знаходиться на південь від села Залізняк. Ще 250 років тому на ньому проживало близько 300 чоловік, сьогодні – всього 17. Сподіваємося, що хуторець цей не щезне з мапи, але ми впевнені, що пам'ять про нього, про людей, які тут жили, точно не згасне. На цьому хуторі у ХVІІІ – на початку ХІХ століття жив і працював відомий у світі літератор, архітектор, гравер, перекладач Олександр Олександрович Паліцин.

          Під час подорожі ми зустрілися з Віктором Максимовичем Кобильським. Одностайну думку селян про цю людину висловив Михайло Пилипович Тесля, автор багатьох краєзнавчих книг: «Він патріот Попівки: навколо дороги, що веде до могили Паліцина, посадив дерева, охороняє могилу, обкошує траву біля пам’ятника. Він найбільше піклується про збереження Попівки».

 «Попівка» – таку назву дістав хуторець ще у ХVІІ столітті, коли Герасим Кондратьєв надав ці землі за вірну службу протопопу Сумського полку Словенському. Потім ці землі купив охтирський обозний Савинов, а 1767 року їх придбав О.О. Паліцин.

 Краєвиди хутору свого часу дуже сподобалися Паліцину, вони зачарували й нас. На узвишші – село, внизу ставок, біля якого стояв свого часу винокурений завод, а на протилежному боці, на пагорбі – колись була садиба поміщика з чудовим садом. Довкола саду – ліс. На жаль, поміщицька садиба не збереглася. Ці місця поросли кущами, травою так, що без допомоги місцевих жителів дуже важко знайти пам’ятник Паліцину й місце, де колись стояв його будинок. У пошуках нам допомогла Олександра Олексіївна Кравченко, завідуюча сільського клубу, бібліотеки. Вона всією душею вболіває за те, щоб зберегти пам'ять про минувшину, відомих уродженців і жителів села. Щоб прищепити любов до рідного краю, організовує кількаденні походи сільських дітей історичними місцями.

 Чим же так відомі с. Залізняк і хутір Попівка? Тут є кілька пам’яток природи: дуб, якому більше 300 років (що росте, біля садиби І. А. Кондратьєва, збудованої за проектом О. Паліцина в 1807 році, у якій ще донедавна розміщувалася школа); на хуторі Попівка на могилі Євдокії Олександрівни Паліциної росте красуня сосна, якій вже понад 200 років.

 Раніше у Залізняку була велика церква. У селі був спиртзавод Золотницького, цегельні, хлібопекарня, паровий та водяні млини, тютюнова фабрика тощо. О.О. Кравченко говорить: «Попівка безперечно була культурним центром». Дійсно, у своїй садибі О.О. Паліцин організував школу, де постійно навчалися 10-12 чоловік. Він був засновником просвітницького гуртка «Попівська академія»,  до якого входили знані на весь світ люди: В.В.Капніст, І.Ф. Богданович (придворні поети), І.Ф.Богданович (автор книги «О воспитании юношества»), М.Ф.Алфьоров, В.І.Ярославський (відомі архітектори), В.Н.Каразін (вчений, громадський діяч, засновник Харківського університету), Г.С.Сковорода (філософ-гуманіст), С.М.Глинка (автор п’єс «Наталья – боярская дочь», «Минин») та ін. Коли приїздили ці імениті люди до хутора, відбувалися своєрідні семінари-конференції, на яких обговорювали їхні праці, твори відомих письменників.

 Саме у Попівці народилася ідея про заснування в Харкові університету. Спочатку  пропонували відкрити університет у Сумах (1767 р.), але цю ідею царський уряд не підтримав. Але 1805 року відкрили університет у Харкові.

 Олександр Паліцин першим в Україні здійснив переклад пам’ятки давньоруської літератури «Слова о полку Ігоревім». Він допомагав і своїм учням. Так, власним коштом направив навчатися за кордон свого талановитого учня Миколу Алфьорова (сина бездрицького поміщика Федора Алфьорова).

 В урочищі, неподалік від садиби, знаходився склеп, невеличка капличка. Все це було зруйновано, а на місці склепу встановили пам’ятник О. Паліцину. Хоча, за словами Кравченко, старожили стверджують, що могила Паліцина знаходиться трохи далі від того місця, де нині стоїть пам’ятник. Щодо питання перенесення могили у центр села ми вважаємо це недоречним. Могила має залишитися там, де й зараз, бо учасники інших експедицій, не побувавши на Попівці, а тільки почувши про неї, не зможуть помилуватися красою місцевої природи,  відчути енергію, що надихала Паліцина на творчість. Але у центрі села обов’язково, на нашу думку, має бути другий пам’ятник О.О. Паліцину, як стоїть пам’ятник уродженцям села парламентарю І.П. Остапенку та герою громадянської війни І.Ю. Бочкіну.

 Учні-пошуковці, вражені побаченим і почутим, висловлюють подяку всім, хто сприяв організації і проведенню пошукової експедиції.


 Урок Пам'яті до Дня Перемоги

за участі Рибець В.Г.


Досліджуємо минувшину

 З метою вивчення історії рідного краю 17 травня 2009 р. ми вирушили до с.Косівщина, що неподалік Сум. Групу учнів 6-Б класу супроводжували учителі Калашник Т.О., Павленко А.С..

 Подолавши відстань між школою № 6 м. Суми і Косівщинською школою, ми відвідали і записали спогади Вакуленко Марії Петрівни та Вакуленко Якова Михайловича, що пережили роки голодомору, Великої Вітчизняної війни. Нажаль, через негоду продовжити збір інформації ми не змогли.

 Ось про що ми дізналися...

 Марія Петрівна Вакуленко народилася 1927 року на хуторі Чернецькому, що поблизу с.  Косівщина. Жінка згадала, що тоді на хуторі налічувалося 20-25 дворів. Голодомору вона на пам’ятає. Про те що почалася війна дізналася по радіо. Так описала прихід фашистів Марія Петрівна: «Як заїхали з однієї вулиці, з другої вулиці... Корів з кожної хати повиганяли. У нас було гусей, утей штук 50. Вони їх постріляли, з собою забрали. У нас телятко залишилося... два-три тижні от роду... ми його так годували, так про нього дбали... Німці стояли у нас постоєм на квартирі. Боялися ми їх... Страшні були...»

 1943 року у родині Марії Петрівни жила родина з с. Токарів. Коли фашисти намагалися стати постоєм в їх хаті, бабуся з цієї родини вдавала, що у неї тиф, тому їх хату вони обходили стороною.

 Жителі хутору не вспіли збагнути, як опинилися на визволеній території. Ось як про це розповіла жінка: «Чоловік йде й питає: «Чого ви ховаєтесь... Наші уже в Сумах». Ми потім солдат розпитали, пригостили і вони пішли далі».

 Вакуленко Яків Михайлович 1924 року народився у Косівщині. «Земля у нас родюча і зараз добре родить. Люди жили хорошо. І живуть непогано зараз. Ми Голодомору, як кажуть, не відчули. Коли працювали за трудодні, селянам давали зерно, яблука, помідори, огірки, мед, рибу. Картоплю возили, але люди її не брали. Ось така наша Косівшина.

 У роки війни я працював у Москві на воєнному заводі. Просився на фронт, але не відпускали. На заводі випускали літаки. Був на параді 1945 року. Нас комсомольців готували, щоб пройти на параді у колоні...»

 Дружина Якова Михайловича – Вакуленко Віра Прокопівна, 1924 року народження була вивезена на примусові роботи до Німеччини.


Екскурсія до СумДУ


У складі групи «Карпати-1»

 21 лютого 2009 року на зустріч до учнів школи завітав ветеран Афганської війни Круглов Володимир Петрович. Він потрапив до Афганістану у складі групи «Карпати-1» 1980 року. Був водієм бронетранспортера.

 Службу у Збройних силах СРСР проходив протягом 1967-1969 років у ПДВ. Після демобілізації працював водієм у Сумському таксопарку.

 «Мене викликали до КДБ, де запропонували поновити  військову службу. Після необхідних перевірок в 1980 році знов був зарахований на службу».

 13 серпня 1980 р. радянський десант прибув у Шиндан. Розпочалися військові будні. «Наш підрозділ проводив розвідувальні дії, чергував на фільтраційних пунктах, брав участь у військових операціях. Розвідка діяла не так, як у роки Великої Вітчизняної війни. За доносом два-три бронетранспортери направлялися до будинку, де мешкав глава банди (вони час від часу приходили до своїх дружин). Після того як ватажка захоплять, з’ясовували коли й де планується наступ душманів на наші військові підрозділи тощо. На чергування на фільтраційних пунктах брали з собою цирандеїв та хатовців (представників органів безпеки Афганістану). Вони показували нам кого потрібно затримати.

 Афганські дороги – це гірські тропи, піски пустелі… Одного разу ми рушили у рейд до Кушки-2 (Кушка-1 знаходиться у СРСР, Кушка-2 в Афганістані). Тож наш шлях проходив через Батьківщину. Рушали гірськими дорогами: з одного боку скеля, з іншого обрив. Були випадки, коли автотранспорт або танк зривались у прірву. Бувало йде танк, гусениця звисає над прірвою, водій, починає потихеньку, як це слід робити, здає назад… але танк обривається й падає… Вибух. Були й марні жертви. Коли просувається колона, заборонено висовуватися з бронетранспортеру, а хлопці молоді, недосвідчені, у машині жарко, вони сядуть на броню й їдуть. Снайпери не забаряться…

  Одного разу був підбитий поштовий бронетранспортер. Дізнатися новини з дому дуже хочеться. Листи для нас – друге повітря. Тож ми їздили на місце, де він був підбитий, збирати листи. Шукали свої, решту збирали, а потім роздавали адресатам.

 Після повернення з Афганістану я ще два роки, прокинувшись, шукав свій автомат, а під подушкою пістолет.

Ви живите у щасливій країні. Дівчат не видають у шість років заміж. Хлопці не знають, що таке війна. В Афганістані можна побачити уже п’ятирічного хлопчину зі зброєю в руках. Війна змусила мене по іншому подивитися на життя. Не розпилятися. Собі потрібно поставити мету і виконати її. Щоб потім не було соромно, боляче за марно прожите життя….»


«Крізь полум’я Гардеса й Кандагара»

 15 лютого 2009 року виповнилося 20 років з дня виведення радянських військ з території Афганістану.  Напередодні свята, 13 лютого, у музеї ЗОШ № 6 відбувся урок пам’яті. На захід був запрошений Клименко Сергій Олександрович, ветеран війни в Афганістані.

 Сергій Олександрович був водієм бронетранспортеру. У своєму виступі ветеран звернув увагу на те, що військові не тільки брали участь у військових операціях, але допомагали мирному населенню: будували школи, лікарні, доставляли продовольство.

 До Афганістану Сергій Олександрович потрапив 1984 року, служив у провінції Назархард (місто Джалалабад). Саме у цей час моджахеди проводили широкомасштабні операції проти радянських військ. Ветеран згадує: «У мене часто запитують: «А вам було страшно на війні?» Одне слово «війна» – це вже страшно. Бо на війні завжди є втрати. Представте собі: гинуть молоді хлопці, яким щойно виповнилося вісімнадцять, які фактично ще й не жили, а вже судилося загинути; страшно, коли попереду підривають машину, горить бойовий літак й ти розумієш, що сам можеш загинути. Але поруч з тобою бойові товариші й ти забуваєш про свій страх. …Людина не думає про своє життя, коли бачить, що іншому потрібна допомога: горить у танку, літаку чи бронетранспортері. Там твої товариші. Їх життя залежить від тебе… Ти відчуваєш відповідальність не тільки за себе, а й за інших. Рятуючи своїх товаришів, багато солдат гинули. Це є бойова взаємовиручка, бойове братство...

 …Дуже важко було нашим медичним працівникам. Чоловікам важко, жінкам – ще важче. Поранені поступали удень і вночі. Лікарі бувало не відходили від своїх робочих місць по дві-три доби. Всі жінки, які були в Афганістані, повернулися додому сивими. Вони надавали медичну допомогу й віддавали свою кров, якщо її не вистачало. За це ми поважаємо й цінуємо наших жінок…

 …Ми, перебуваючи в Афганістані,  розуміли, що потрібно захистити кордони нашої держави, за нашими спинами Батьківщина, рідні... Кожен намагався зробити так, щоб після повернення, соромно не було нікому…»


Екскурсії в музеї

Передрук інформації із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт