Учасниці клубу "Бойові подруги"

Матеріали зібрано пошуковцями КУ Сумська ЗОШ № 6 під керівництвом Калашник Т.О.

Редактор – Богословська О.Б.

Комп’ютерна верстка, упорядкування, сканування та обробка  ілюстрацій – Калашник Т.О.

Допомагали у підготовці збірки:

Левитська Надія Олександрівна – голова клубу «Бойові подруги», Багацька Ніна Іванівна – працівник Сумського обласного краєзнавчого музею.

Разом з чоловіком на захист Вітчизни

 Марія Олександрівна Гарькава (дівоче прізвище Нодженко) народилася 2 травня 1911 р. в бідній селянській родині на Україні. Незабаром її батьки переїхали до Середньої Азії. Дівчинка рано залишилася сиротою, сама заробляла собі на хліб.

 Працювала в Киргизії. Тут знайшла своє щастя, зустріла чудового чоловіка – командира прикордонників Олексія Дмитровича Гарькавого. Завдяки йому кордон увійшов в її життя як найдорожче, близьке, став невід’ємною частиною її долі.

 Перша її з Олексієм застава була у горах Тянь-Шаню. Неспокійна та небезпечна обстановка весь час тримала прикордонників у повній готовності. Марія навіть брала участь у бою.

 Тоді життя примушувало жінок на прикордонних заставах учитися їздити верхи на конях, стріляти з гвинтівки, надавати першу медичну допомогу пораненим. Марія прекрасно цим володіла.

 Як дуже енергійній людині, Гарькавій хотілося урізноманітнити життя. Вона із задоволенням займалася у хоровому та драматичному гуртках. Відвідувала гурток політосвіти.

 Приємною турботою для жінок на заставах була художня самодіяльність. Із підготовленими номерами виступали не тільки перед прикордонниками, а й у селах, розташованих поблизу. 

 Коли фашистська Німеччина напала на нашу Батьківщину, Марія Олександрівна, мати трьох дітей, на рівні з чоловіками брала участь  в обороні  Карелії, саме тут її чоловік був комендантом 1-ї дільниці Елісинваарського прикордонного загону.

 Зробити заставу неприступною – таку задачу поставив перед бійцями комендант. Викопувались лінії окопів, будувалися бліндажі, прокладалася ходи сполучення.

 Жінок та дітей офіцерів вдалося вчасно евакуювати, тільки дружина коменданта, Марія Гарькава, відмовилася їхати в тил. Виїхали із застави доньки, Люда та Іра, а сімнадцятилітній Микола, як і мати, відмовився виїжджати, вступив до лав бійців прикордонного загону. 

 Коли на їх ділянці кордону прозвучали перші постріли, Марія взяла в руки зброю. Прикордонники були відрізані від основних сил. Десять діб героїчно билися в оточенні. Командир був завжди там, де найважче: за кулеметом, якщо убитий кулеметник, попереду тих, хто йде в атаку. Марія теж була в бойових порядках, надавала допомогу пораненим. Микола підносив бійцям патрони, добре проявив себе як зв’язківець.

 У серпні 1941 року Олексія Дмитровича Гарькавого призначили командиром полку, а Марію – воєнкомом в медсанбат. Саме тоді  відбулася та подія, від якої холоне серце.

 Вона супроводжувала машину з пораненими до станції Кексгольма, на якій стояв санітарний поїзд. Доїхали добре, але на станції довелося затриматися: не було паровоза. Тоді ще ніхто не знав, на які звірства здатні фашисти. Десант гітлерівських автоматників, які прорвалися до станції, в упор розстрілював безпорадних людей.

 Загін червоноармійців, який охороняв станцію, прийняв бій. Фашисти намагалися обійти їх з флангів. Марія бачила, як упав командир загону, як бійці стали відходити назад, а серед поранених піднявся шум…

 -         Назад! – закричала Марія. – Слухай мою команду… Усім зайняти свої місця.

 Говорять, що коли серед чоловіків воює жінка, це подвоює сили. Марія радісно відчула, що люди її послухали. «Нічого, відіб’ємося», – промелькнуло в голові.

 Фашисти стали обстрілювати станцію з мінометів. Якась сила підняла Марію і кинула в сторону. В очах стало темно, у вухах – дзвін…. Їй перев’язали рану, віднесли в укриття. Але незабаром знову побачили серед тих, хто оборонявся… Ворога було відкинуто. 

 Воювала Марія Олександрівна і на північних підступах до Ленінграда. Вона перев’язувала поранених, виносила з поля бою у безпечне місце. Сама була важко поранена.

 Уже у шпиталі отримала лист від Миколи: «Дорога матусю, будь мужньою…». Так, сталося непоправиме: убитий у бою чоловік, загинула донька Люда – німці розбомбили ешелон з евакуйованими дітьми.

 Посмертно Олександрові Дмитровичу Гарькавому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його ім’я присвоєно одній із пограничних застав.

 Марія повернулася на фронт. Служила політруком роти, снайпером, парашутисткою. Під час війни Марія Олександрівна за відвагу і мужність нагороджена 10 державними нагородами, серед них два ордени Червоної зірки, медаль «За бойові заслуги», медаль «За оборону Ленінграда».

 Після закінчення війни Марія Олександрівна ще десять років служила у прикордонних військах. Має звання капітан.

 Працювала у Львові директором Палацу культури заводу, брала активну участь у створенні фольклорного ансамблю «Галичина». Удостоєна високого звання «Заслужений діяч культури Української РСР». Неодноразово друкувала в пресі свої статті; Марія Олександрівна є автором книги «Галичина» (м. Львів, 1974 р.), співавтор книг «Здесь звенели клинки» (м. Фрунзе, 1959 р.),  «Незабываемое» (м. Москва, 1983 р.).

 Марія Олександрівна Гарькава є організатором і першим головою клубу «Бойові подруги» в м. Суми.

Учасниця прориву блокади Ленінграда

 900 довгих днів і ночей стояв Ленінград проти збройних сил фашизму, 900 довгих днів жителі міста вели боротьбу з безжалісним ворогом. Ні голод, ні холод, ні жорстокі бомбардування, обстріли не зломили волю і патріотичний дух ленінградців.

 Серед учасників оборони була Марія Дмитрівна Коженко. Вона з дитинства мріяла присвятити своє життя медицині. Закінчила підготовчі курси і була зарахована слухачем військово-медичної академії.

 Але війна змінила плани. Марія потрапила на Ленінградський фронт. Від постійного недоїдання стала зовсім схожою на підлітка. Але бійці ніколи не бачили на обличчі Марії навіть тіні смутку. Вона завжди знаходила тепле материнське слово. У важку хвилину могла вселити надію. Ніхто з бійців навіть не здогадувався, яких зусиль це їй коштувало – у неї на Сумщині залишилося двоє маленьких діточок, про долю яких вона нічого не знала до кінця війни.

 У січні 1943 року йшли жорстокі бої по прориву блокади Ленінграда. На своїх тендітних дівочих плечах Марія з поля бою винесла 60 поранених бійців. Сама отримала поранення. Як потрапила до шпиталю – не пам’ятає. Коли прийшла до тями, зразу пригадала про те, що у кишені гімнастерки лежить шматочок хліба, який залишила собі на вечерю ще до початку бою. Попросила, щоб принесли гімнастерку, дістала з кишені шматочок черствого хліба зі слідами крові… Через усю війну, як талісман, жінка пронесла блокадну пайку хліба.

 Молодість брала своє. Через кілька місяців знову на фронт.

 У 1944 році, коли ворога було остаточно відкинуто від Ленінграда, у Марії відбулася зустріч, яку вона вважає неймовірною. Майже всю війну Марія не мала ніяких звісток про свого чоловіка. І раптом – зустріч з Федором Горбуновим, який воював поруч, на Волховському фронті. З цього часу родина Горбунових стала воювати разом. Закінчили війну в Німеччині.

 Після демобілізації Марія працювала завідуючою яслами у дитячій лікарні. За участю Марії Дмитрівни створений хор ветеранів війни, у якому вона була однією з солісток. Капітан медичної служби Коженко Марія Дмитрівна довгий час була головою клубу «Бойові подруги», вела значну роботу з патріотичного виховання молоді.

Санінструктор Варвара

 Ожередова Варвара Миколаївна народилася 25 грудня 1925 року в селі Сердюки (нині Бутирського району Воронезької області) у селянській родині. Початкову освіту здобула в місцевій школі. Продовжила навчання у школі № 22 міста Вороніж, після її закінчення добровольцем пішла на фронт. У складі 6-ї Орловської Хинганської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня стрілецької дивізії пройшла від Воронежа до Моравської Отави (Чехословаччина) спочатку як санінструктор, згодом як боєць кулеметної обслуги. Тричі поранена. Була нагороджена  медаллю «За бойові заслуги». У липні 1945 року звільнена у запас.

 У мирний час навчалася у Воронезькому інженерно-будівельному інституті, після завершення якого 1950 року була направлена на роботу на Розвадовський вапняний завод Львівської області на посаду завідуючої лабораторією і начальника ОТК. Згодом зайняла посаду головного інженера, а в 1966 році стала директором цього заводу.

 У 1969 році Варвару Миколаївну направили в Сумський трест будівельних матеріалів на посаду начальника виробничо-технічного відділу. Вона брала активну участь в громадському житті міста. Була учасницею хору ветеранів війни і праці, членом комісії при обласному військовому комісаріаті по роботі з молоддю. Член клубу «Бойові подруги», який об’єднав жінок-учасниць Великої Вітчизняної  війни.

 Протягом 1976-1988 років працювала у тресті «Сумсільгоспмонтажкомплект». Після виходу на пенсію і до самої смерті (23.05.2004 р.) займалася громадською роботою. Як голова клубу «Бойові подруги» сприяла наданню моральної та матеріальної допомоги жінкам-фронтовичкам, членам їх родин, з цією метою залучаючи керівників підприємств та установ, приватних підприємців.

 Була нагороджена орденом трудового Червоного прапора, орденами Вітчизняної війни та «За мужність», медаллю «Ветеран праці», ювілейними нагородами.

Нехай  вона ніколи не повториться….

 Усе далі й далі відносить наш час від подій Великої Вітчизняної війни. Усе менше і менше залишається учасників тих подій, людей, які віддали Батьківщині свою молодість, здоров’я, силу. Події минулого стерлися з їхньої пам’яті, багато забуто, але розглядаючи фотокартки тих років безпомилково пригадують імена бойових друзів, з якими ділилися останнім окрайцем хліба, які часто прикривали своїм тілом друга, щоб у нього не влучила ворожа куля. Серед учасників тих грізних подій було багато жінок. Левитська Надія Олександрівна одна з них.

 Вона не мала й 16 років, як війна увірвалася на нашу землю і змінила життя всіх людей.

 Народилася Надія Олександрівна 20 липня 1925 року в м. Киреєвськ Тульської області, але після смерті батька 1931 року мати переїхала з донькою до Тули, де Надія навчалася в школі. Указ 1939 року про внесення плати за навчання змусив дівчину через сімейні обставини йти працювати. Та світ не без добрих людей… Зустрілись такі і на шляху Надії Олександрівни, вони допомогли дівчині влаштуватися на роботу і одночасно безкоштовно навчатися в медучилищі. Та 1941 рік знищив усе…

 Не могла дівчина байдуже спостерігати за подіями і вирішила – на фронт, на захист своєї Вітчизни; на перешкоді стояв вік, бо добровільно брали лише тих, кому виповнилося 17, – довелося зробити виправлення в паспорті, додавши ще один рік.

 Нарешті Надію зарахували до винищувального полку командиром відділення і дали звання старшого сержанта.

 14 лютого 1942 року вона потрапила на ІІ Білоруський фронт І Повітряної армії 177 БАО. Тут під містом Желудок пережила бойове хрещення. Ця військова частина  відбивала перші напади ворога, і тому, втративши велику частину живої сили і техніки, змушена була відступати для поповнення. Льотчики були людьми відважними, здатними самовіддано захищати свою країну. Їм довелося тримати оборону Москви, усвідомлюючи велику небезпеку, що нависла над містом, усім серцем бажаючи швидкої перемоги, вони клялися:

 С каждым днем суровей наши лица.

 Родина! Тебе мы говорим:

 «Не бывать врагам в твоей столице,

 не гулять по светлым мостовым.

 Ты дороже нам всего на свете,

 Защитим тебя в суровый час,

 Чтобы нас не проклинали дети,

 Чтоб потомки помнили о нас».

 Надія Олександрівна була медичною сестрою, чергувала в санітарній машині на аеродромі, проводжала на бойові завдання героїв-льотчиків і чекала на повернення. Доля звела із французькими льотчиками, які сміливо билися зі спільним ворогом – фашистами. Серед них багато є Героїв Радянського Союзу.  З теплотою в душі згадує Надія Олександрівна, що жінки на рівні з чоловіками наближали День Перемоги: у полку Рожкової – 23 Героя Радянського Союзу, у полку Бертошанської – 20 Героїв Радянського Союзу. Вони не давали спокою німцям, за що отримали прізвисько «нічні відьми».

 «Я пройшла фронтовими дорогами від Тули до Берліна…. Довелося бачити спалені міста і села. Я пройшла місця Хатині, де тепер пам’ятники… Б’ють дзвони… Це плач тих, хто спалений фашистами, і тих, хто приїжджає вшанувати їх пам’ять, – ділиться жінка. – Близько двох  тисяч дітей гітлерівці вивезли до Німеччини. Мало хто залишився в живих. Фашисти відбирали найсильніших і найздоровіших дітей. Але що можна взяти з голодної дитини?! І гітлерівці додумалися – кров. Вони робили дітей донорами. У спеціальний табір фашисти зганяли тисячі маленьких донорів і розміщували їх в брудних маленьких бараках. Виснажені дитячі тільця тулилися один до одного, рятуючись від холоду. Байдужі до всього, вони боялися лише одного: раптом під час чергового виклику не потече у шприц кров. Тоді – кінець: на одяг пришиють жовту латку і відправлять «у санітарний блок», так німці називали газову камеру.

 Далі дороги Надії Олександрівни Левитської пролягли через Польщу до Німеччини.

 Були на цих шляхах зупинки не тільки для бою, але й для відпочинку…

 Східна Прусія… Наші швидко взяли невеличке містечко. Побачивши марність опору, німецькі солдати склали зброю. Виконуючи наказ командування, радянські війська робили все, щоб полегшити життя місцевого населення. Наказ видавати людям продукти із фонду військової частини, що там розташовувалися, вразив німців.

 На знак подяки вони вирішили організувати концерт художньої самодіяльності, у якому брали участь переважно жінки і літні люди. Слухачів було мало, адже війна не залишала багато часу для концертів. Але ті, хто прийшли, були ретельно підготовлені – побриті, у начищених чоботах і без зброї. Оркестр грав, а жінка співала. Вона співала із закритими очима, на яких невдовзі з’явилися сльози. Усі солдати уважно слухали, кожен, мабуть, думав про своє. І тут Надія Олександрівна побачила, як наш старшина зняв шинель і накинув на плечі худенькій німецькій дівчинці, що була схожа на «маленьку бабуню» у свої 5 років. Надворі холодно, і вона мерзла у порваних панчохах і завеликій кофті, але уважно слухала мелодію. Спочатку дівчинка  злякалась старшини, але побачивши ласкаву посмішку військового, підібрала з землі довгі поли шинелі.

 Згодом Надія Олександрівна знову подивилася на дівчинку, вона притулилася до колін старшини. І тут сталося диво, сталося те, чого, здавалося  не могло ніколи статися: солдат підняв і посадив собі на руки дитину, міцно притуливши до грудей. «Як найшла в собі сили людина, зазнавши стільки горя від фашистів, приголубити німецьку дівчинку, обігріти її теплом свого серця? Тоді, стоячи серед слухачів концерту, я так і не відповіла собі на це питання», – згадує Надія Олександрівна.

 Із німецького містечка Анкламе дорога героїні повернула додому.

 За самовіддану боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками Н.О.Левитську нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За перемогу над Німеччиною», медаллю «За взяття Кенігсберга» та багатьма ювілейними медалями.

 У роки війни вона познайомилися з молодим льотчиком-винищувачем старшим лейтенантом Борисом Левитським, який став їй чоловіком. Разом вони пронесли через все життя ненависть до ворогів, любов до Вітчизни і один до одного. Багато їздили по країні. Жили і на Сахаліні, й на Кавказі, на півночі і на півдні. А зараз Надія Олександрівна проживає в м. Суми (у рідному місті Бориса Трохимовича, який залишив цей світ 1987 року) і проводить велику роботу з патріотичного виховання молоді, очолює клуб «Бойові подруги». На зустрічах вона розповідає про сурові роки війни, про мужність і героїзм радянських медиків. Цей героїзм був особливо «буденним», непомітним, бо медики виносили по 20-40 поранених, не думаючи про смерть, поспішаючи на допомогу.

 «Скільки горя принесла людям ця зла війна. Нехай вона ніколи не повториться».

А на війні, як на війні

 Молодий хірург Таїсія Іванівна вдихнула на повні груди морозною чистотою повітря. Дві хвилини відпочинку – і знову треба повертатися до операційної. Робота є робота; без відпочинку, дні і ночі: сотні операцій, але так треба для Перемоги. Чомусь їй згадалося рідне село Попівське у Костромській області. Зараз там гарно, тихо, сніжок поскрипує під ногами. А тут війна.

 Коли вступала до медичного інституту в 1938 році у місті Іваново, Таїсія хотіла навчитися медицині, захищати мирну працю радянських людей, їй навіть у страшному сні не могло наснитися, що не мине і трьох років, як вся країна опиниться у страшній небезпеці фашистської неволі. Не дитяча лікарня стане її робочим місцем, а військовий евакогоспіталь № 2657 у місті Нерехта. Цілий рік молода лікарка працювала там. Тепер ті дні здаються такими далекими. Уже тут, у звільненому Ржеві, на Волзі, у 1944 році (куди за наказом міністра оборони їх госпіталь було відправлено) Тая стала для всіх досвідченим хірургом, ординатором – Таїсією Іванівною Бабицькою.

 Спогади перервала синичка, що злетіла з годівниці, яку закріпили одужуючі на гілці розкидистої груші.

 Таїсія Іванівна повернулася до операційної. «Сьогодні надзвичайно багато поранених, - подумала вона, - видно, серйозні бої проходять на фронті, наступ». Шпиталь приймав поранених цілодобово. Цієї ночі відправили черговий ешелон з тяжкопораненими до тилових шпиталів. Вона працювала у другу зміну, відчувалася втома, але вже тоді в серці починала закипати радість – радість довгоочікуваної  Перемоги. Ворог ще завзято захищає свої позиції, але дні його вже злічені.

 Після того січневого ранку 1944 року пройде ще немало днів – будуть в її роботі успіхи, буде й розчарування, що когось не вдалося врятувати. Війна – що зробиш. У серпні їх госпіталь переведуть до Латвії, у містечко Стропи, де вони будуть проводити реабілітацію поранених після звільнення Прибалтики.

 Шпиталь, де вона працювала, буде переведено до складу І Українського фронту до Закарпатської України, де 8 травня 1945 року рано-вранці комісар повідомив усім про капітуляцію Німеччини і про Перемогу. Тільки у грудні 1945 року військовий хірург Т. Бабицька демобілізувалась. Через півроку вона повернулась до міста Мукачево, де працювала в обласній дитячій лікарні у відділенні хірургії, ортопедії та травматології. А у січні 1970 року переїхала до міста Суми на Слобожанщину, де працювала теж у дитячій лікарні дитячим ортопедом до пенсії – до 1987 року. Влада нагородила Таїсію Іванівну нагородами – орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького, дванадцятьма медалями.

 Таїсія Іванівна і зараз діяльна, весела людина.

Перемогу наближали всі…

 Під час Великої Вітчизняної війни радянські люди наближали Перемогу не лише героїчно воюючи на фронтах, а й самовіддано працюючи в тилу.

 Саме такою людиною була медична сестра Ольга Іванівна Балишева.

З травня 1939 року вона член ВЛКСМ. У квітні 1944 стає комуністкою.

 Коли почалася війна, Ольга Іванівна залишилася в тилу: мала бронь для роботи на Східно-Сибірській залізниці (ст. Черемхово Іркутської області). Працювала на медичній дільник, маючи звання лейтенант медичної служби. Брала активну участь у формуванні сибірських дивізій при Черемховському міському військкоматі. Шефствувала над евакогоспіталем № 3916 в м. Черемхово з 15.101941 по 15.12.1943 рр. Була активною учасницею у формуванні потягу «Подарунок для Батьківщини» (приготування індивідуальних подарунків для солдатів діючої армії). Після того як евакогоспіталь було закрито, працювала за сумісництвом у санітарно-контрольному пункті з попередження інфекційних захворювань на Східно-Сибірській залізниці.

 Ольга Іванівна нагороджена медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», «Ветеран праці», ювілейними нагородами.

У житті завжди є місце подвигу

 І знову на вулиці веселий різнобарвний травень. Місяць, який приніс нашому народові довгоочікувану перемогу. Скільки вже минуло десятиліть, але події воєнного лихоліття, друзі, які разом з тобою наближали перемогу, завжди залишаються у твоїй пам’яті.

 Червень 1941 року. Вірі Андріївні Барбосовій (Руденко) тільки-но виповнилося 19 років, закінчено середню школу №1. Стільки мрій, сподівань, надій. Так хочеться досягти чогось, принести користь своєму  народові, порадувати свою багаточисельну родину: батька, матір,  шістьох братів і сестер. Аж раптом все обірвалося: почалася найстрашніша війна  в історії людства. Минуло тривожне літо; у вересні наше місто почали бомбардувати, а вже у жовтні фашисти ступили на околиці міста над Пслом. Розпочалися масові арешти мирних жителів, катування, страти. Скільки загинуло справжніх патріотів, яких було залишено для підтримки зв’язку підпілля з сумським партизанським загоном. Це і Софія Никифорівна Тихончук,  Дяков Дмитро, Стародуб Костянтин Федорович, Писаренко Іван Якович, Рахманова Марія, Бадаєва Марія, Степанова Валентина, Вишко Тимофій Федорович, Марченко Любов Йосипівна.

 Саме в цей час колишні випускники шкіл вирішили піднятися на боротьбу з ненависним ворогом. Вони створили підпільно-комсомольську організацію «Прапор», керівником якої став випускник школи № 2 Дмитро Косаренко. До її складу увійшли учні 7-10 класів. Єдиною дорослою людиною був Василь Іван Іванович.

 Спочатку група переписувала відомості від Радянського інформбюро, розповсюджувала листівки. Але потрібно було переходити до більш рішучих дій – шукати зв’язок з партизанським загоном. Саме цим і займалися Віра Руденко та Ліда Шаміна. Страшно було молодим дівчатам ходити по лісах, але ще більшою була ненависть до загарбників, які плюндрували рідну землю, нищили рідних людей.

 У листопаді 1942 року група у складі В. Теребуна, Л. Шаміної та Віри Руденко була направлена в с. Низи до партизанської зв’язкової Безбабної М.Д. Явка була провалена, Безбабна М.Д. заарештована, за квартирою стежили, проте підпільники про це не знали.

 Першою до будинку зайшла Віра. Її відразу схопили, почали допитувати, бити. Після цього її повели до поліції продовжувати допит. А Володя, переодягнений у стару бабусю, і Ліда пішли за німцями і бачили, як Віру кинули у підвал.

 Віру три дні протримали у поліції, а потім звільнили. Врятувала її випадковість. Сталося так, що і Віра Руденко, і Віра Безбабних до війни жили на одній вулиці Новоселицькій, у сусідніх будинках, проте Віра Безбабних практично весь час проводила у родині Руденко. Коли Віру Безбабних привели до поліцаїв, вона підтвердила, що товаришувала з Вірою Руденко (Барбосовою) ще зі шкільних часів і що вона прийшла до неї з міста, щоб виміняти в селі одяг на продукти.

 За відсутністю доказів Віра Барбосова була випущена, але не могла самостійно пересуватися.

 Весь цей час ні Володя Теребун, ні Ліда Шаміна не забували свою бойову подругу. Володя відвіз батьків Віри в с. Москалівщину. А після її звільнення спочатку переправив Віру у притулок для престарілих, а потім на квартиру до Ліди Шаміної. Довгий час за Вірою доглядала мама Ліди Шаміної – Анна Митрофанівна, яка і виходила дівчину.

 У складі основної групи Віра Руденко була з жовтня 1941 по вересень 1943 р. Вона допомагала переписувати і розповсюджувати листівки серед населення, добувала боєприпаси.

 Надавала допомогу військовополоненим одягом, продуктами, переховувала їх, а потім переправляла до партизанів і через лінію фронту.

 16 лютого 1943 року за участю Віри Барбосової була зіпсована міська телефонна станція. Було вісім спроб її підірвати. І нарешті «термітна кулька», яку кинув Володя Теребун зробила свою справу. Був страшний вибух, апаратна не працювала.

 У лютому 1943 року Віра Руденко і Ліда Шаміна зв’язалися з партизанським загоном Наумова М.І.. Там вони отримали листівки і доставили їх у м. Суми. Були підірвали і 3 міжнародних телефонних шафи:  1 шафа (поблизу міської комендатури) – Ліля Тамбовцева і Юра Набойкін; 2 шафа (біля телефонної станції) – Володя Теребун і Віра Руденко; 3 шафа (біля ощадкаси) – Дмитро Косаренко і Тетяна Савельєва. Вибух пролунав о 19 годині (під час комендантської години).

 Членами групи «Прапор» було заміновано 2 ворожих ешелони. У Валі Щербак батько працював на залізниці обхідником. Валя носила йому їжу. 24 лютого в буханку хліба була покладена міна. Перед тим, як пропустити її до батька, німці перевірили те, що Валя принесла йому, але хліб не розламали. Валя потім підклала міну під ешелон.

 Другу міну під ворожий ешелон підклали Володя Теребун і Василь Захарченко. Вони їхали на підводі, удаючи що щось везуть, і, підгадавши слушний момент, підклали міну.

 Було створено кілька явочних квартир. Одна з них знаходилася у братів Зубченко Анатолія і Євгена. Їм було доручено виготовити фальшиві німецькі документи для підпільників, печатку і штамп. Анатолій підписував папери за коменданта. Практично у кожному будинку жили німці. У квартирі Рапоти жив бельгієць Мішель. Він знав, що відбувається у їх будинку, але не зрадив. Декілька разів німці залишали і знову вступали у місто. Мішель пішов і не з’явився. Німці почали його шукати. У будинку Рапоти вони знайшли ящик з набоями, листівки. Цього було досить, щоб розстріляти всю родину.

 Володю Худякова і Митю Косаренка німці арештували на вул. Горького, 5 (Суданська). Їх катували, вирізали на спині зірку. Але, не дивлячись на це, хлопці нікого не видали. Їх розстріляли 22 квітня 1943 року на території заводу ім. Фрунзе. Зараз там стоїть обеліск. Прах підпільників пізніше був перенесений на Луганське кладовище. Та після їх смерті робота не зупинилася. Групу очолив Володя Теребун.

 Після звільнення м. Суми у вересні 1943 року  Віра Руденко була направлена на курси управляючих Держбанку у м. Харків, які закінчила у березні 1944 року і працювала у Талалаївському відділенні держбанку до 1946 року.

 З 1946 по 1963 працювала у Сумському райкомі партії, а з 1963 по 1977 рік– Облміжколгоспбуді. 15 років працювала в міліції, видавала паспорти. Була нагороджена медаллю «За бойові заслуги» і орденом Вітчизняної війни та Богдана Хмельницького. Член клубу «Бойові подруги» з 7 березня 1978 року.

Зенітниця Валя

 Зима 1942 року була дуже холодною. Морози сковували землю, йшов великий сніг. Не хотілося виходити на вулицю. Двадцятирічну дівчину Валю відправляли на фронт… Комсомолка не боялася холоду, вона хотіла швидше виконати свій обов’язок – помститися ворогам за знівечену молодість, горе рідного народу, смерть знайомих і незнайомих, закатованих у тюрмах, відправлених на поневіряння до фашистських таборів смерті.

 Бєлевщук Валентина Степанівна проживала в Саратовській області м. Аркадонську. Вона дуже любила своє місто, бо там народилася, закінчила школу.

 Служити їй довелося в західних районах України, в окремому 100 батальйоні ПСОЗ (ППО). Валя впізнавала повітряну авіацію, повідомляла координати зенітній артилерії.

 Важко служилося дівчині, бо небезпека чатувала на військових і з боку бандерівців. Тому часто доводилося ходити в розвідку й вистежувати зрадників.

 Це трапилося  в листопаді 1944 року біля м. Перемишль Львівської області. Бандерівці оточили пост і землянку, де знаходилися п’ять воїнів. Дівчата почали оборонятися. Вони повідомили своїх по радіостанції про напад. Зустріли непроханих гостей шквальним вогнем, та ворог переміг, бо сили були нерівні. У цьому бої загинула начальник поста Рая Широкова, а Віра Кузнєцова потрапила в полон. У полоні дівчина вела себе по-геройськи: встигла вирвати першу сторінку з комсомольського квитка та з’їсти його, бо бандити дуже часто користувалися радянськими документами, орденами й одежею у своїх цілях.

 Валю Бєлевщук було тяжко поранено й відправлено на лікування в шпиталь до Львова. Тяжко довелося дівчині, та молодість брала своє. Вилікувалася, демобілізувалася інвалідом ІІ групи.

    За точне виконання наказів військового командування Валентина Степанівна  була нагороджена медаллю «За відвагу».

У війни не жіноче обличчя, але…

 Відгриміла найстрашніша в історії людства війна, залишивши спогади. Разом з чоловіками несли всі незгоди воєнних років жінки. Немає жодної воєнної професії, де не було б жінок. Жінки-льотчиці, жінки-танкісти, зенітниці, артилеристи і, звичайно, медики.

 Скільки поранених винесли вони своїми ніжними, маленькими жіночими руками з поля бою, врятували, вивезли в тил лікувати. До війни Ганна Бондарева надавала медичну допомогу радянським прикордонникам. Свій досвід, свої навички медика вдосконалила у роки Великої Вітчизняної війни. Уже маючи за плечима медичне училище, двадцятилітня дівчина потрапила до санітарного потягу. Скільки бійців і командирів з ніжністю згадують цю привітну дівчину, бо не порахувати повсякденних справ, що виконували медичні працівники в ті тяжкі дні.  Але не менш важливо для поранених було лікування не фізичних, а духовних ран. Медична бригада санітарного потягу виконували свій обов’язок з честю, а робота була не лише складною, але й небезпечною. Вивозити поранених під обстрілом, під бомбардуванням доводилося постійно. Під час одного з таких бомбардувань дівчина була поранена. Після перекомісування у квітні 1943 року вона потрапила до евакогоспіталю  № 5028, де і залишилася працювати до кінця війни.

 Пройшли роки… Ганна Єгорівна Бондарева і після війни не залишила медицину, працювала за спеціальністю. Писала вірші, присвячені буремним рокам війни.

 За значні заслуги влада нагородила Ганну Єгорівну орденами і медалями. А вона, пройшовши крізь роки війни, залишається душею й серцем молодою, доброю, людяною, щедрою, мудрою.

Лейтенант медичної служби

 У званні лейтенанта медичної служби Бондаренко Олександра Панасівна призвана до Радянської армії 28 червня 1941 року. Вона працювала на посаді старшої медичної сестри при евакогоспіталі № 1770. Коли ворог став захоплювати все нові й нові міста та просуватися вглиб країни, військова частина 70918, де несла службу Олександра Панасівна, передислокувалася у м. Архангельськ (Карело-Фінський фронт). У тяжких умовах доводилося повертати радянських воїнів на фронт. По дві три доби не відходив від операційних столів медперсонал. Не спавши, не ївши, під щоденним бомбардуванням працювали лікарі.

 Наприкінці 1943 року частину було направлено на Ленінградський фронт.

Після закінчення війни з Німеччиною – на Далекий Схід, де йшла війна з Японією. Саме на Японському фронті і закінчилася для Олександри Панасівни військова служба.

 Вона нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», ювілейними нагородами, знаком «Відмінник охорони здоров’я».

У війни не жіноче обличчя

 Дора Захарівна тяжко зітхнула, переступаючи поріг класу. Діти сиділи принишклі, нахнюплені. У класі стояла надзвичайна тиша, але молода вчителька уже звикла до неї. В останній час діти майже не пустували, не посміхались. Йшла Радянсько-фінська війна; у кожній третій родині були втрати. Не повернулись рідні. Іноді на уроці Дора Захарівна помічала сльози на дитячих очах. Учителька всю свою материнську любов і ласку віддавала дітям. Вона майже не знала її й сама, бо батько її був військовим моряком, а тому уваги дочці приділяв мало, а мама померла, коли дівчинці виповнилось 8 років. Тому Дора Захарівна обрала собі професію вчителя молодших класів, адже в її серці зібралося стільки невитраченої ніжності. Її трудова діяльність розпочалася у с. Чернак Омської області.

 Часи настали тривожні. Вихована справжньою патріоткою, Дора Захарівна вирішила бути готовою захищати свою країну. Вона відвідувала всеобуч, навчилася влучно стріляти з гвинтівки, стрибати з парашутом.

 У народі говорять: «Серце-віщун!». Не помилилася Дора, у червні 1941 року розпочалася війна. Та не відразу у військкоматі задовольнили прохання дівчини їхати на фронт, туди, де вирішувалася доля країни. «Комусь треба і діточок навчати», – чула вчителька від військових неодноразово. Та все ж вона домагалася свого. 5 травня 1942 року її проводжала вся школа на фронт.

 Молодий зв’язківець Дора Герасименко потрапила у 13 запасний полк зв’язку у Новосибірськ, де закінчила школу радистів.

 Ніколи не забуде дівчина зупинки на станції Касторне. Їх ешелон потрапив під бомбардування. На пероні знялася паніка. Станції як такої не існувало. Замість домівок – труби, навкруги розбита цегла, на якій лежали вбиті німецькі солдати. Дві доби під бомбами знаходився полк. Перші втрати для молодих дівчат-зв’язківців були найтяжчими. Колії було пошкоджено, відступати нікуди, затаїтись ніде. Снаряди розривалися, і білий сніг ставав чорним. Морози тієї пам’ятної зими 1942 року стояли люті… Та Дора Герасименко стійко зносила незгоди. Але вона ніколи не забуде того молодого офіцера-майора, що рятуючи її життя під обстрілом, загинув миттєво і жахливо; перед очима ще довго буде стояти страшна картина загибелі жінки і її чотирьох дітей від прямого влучення авіаційної бомби. Так відбулося бойове хрещення.

 А далі фронтові будні. Дора знаходилася у складі 5-го батальйону аерообслуговування окремої авіаційної групи на Центральному фронті. Жила вона в землянці, працювала військовим радистом, дуже талановитим радистом, бо приймала 125 знаків змішаного тексту.

 Дора Захарівна була очевидцем Курської битви, їх полк стояв неподалік Прохорівки. Аеродром був майже біля самої передової. Усі отримали чіткий наказ: «Останній патрон – для себе». Німецькі позиції знаходилися всього за 17 кілометрів. Німці просто не сподівалися, що майже поруч притаївся польовий аеродром, а коли його помітили, було пізно… Багато солдат загинули, бо німецькі літаки ганялися за кожною машиною, кожним солдатом. Та не тільки під Курськом і Орлом довелося воювати.

 Страхіття війни: звірства фашистів у таборах для військовополонених, у містах і селах залишені повішені, знесилені люди – усе це довелося побачити Дорі Захарівні під час війни.

 Після завершення війни Дора Захарівна служила під Москвою старшим писарем у відділі речового постачання до 17 вересня 1947 року. Тут стояла Кремлівська дивізія. Після звільнення зі збройних сил СРСР Дора Захарівна деякий час працювала рахівником у головному управлінні з амбарними шкідниками. Після тривалої хвороби, потрапила на цукровий завод, де працювала зважувальницею, але через слабке здоров’я. повинна була перейти у паперовий цех. Ось що було написано у книзі Думанчук В.Р., Кулакової Р.І. «Рабочая гордость. Очерки истории Краснозвездинского ордена «Знак Почета» сахарного завода», виданого Сумським видавництвом «Мрія» 1992 року: «В октябре 1961 года состоялся ХХII съезд КПСС. Делегатом, которого была и бригадир участка по заготовке бумаги Дора Захаровна Вакал. За какие успехи она была удостоена такой чести? Образцом высокой культуры и организации труда в бригаде была Дора Захаровна. Она умела высоко ценить красоту человеческой души. Работая бригадиром, все внимание уделяла своим девчатам. У нее всегда сочеталась кипучая энергия с милосердием. Все девчата делились с ней своими радостями и горем. И всем она говорила – берегите себя во имя будущей семьи. Она была настоящей матерью всем девчатам бригады».

 Дора Захарівна прожила цікаве життя, протягом якого зустрічалася і спілкувалася з багатьма цікавими, видатними людьми – М. Хрущовим та С.Рокосовським, Ритою Діас та С. Ковпаком та ін.

 Чоловік Дори Захарівни – Вакал Володимир Васильович – 12 років прослужив у Кремлівські дивізії. Після війни працював слюсарем-інструментальником на насосному заводі у м. Суми, був депутатом міської ради, народним засідателем обласного суду, головою цехового комітету профспілки.

           Нині Дора Захарівна на пенсії. Піклується про своїх дітей та онуків. Член клубу «Бойові подруги». Веде активну роботу з патріотичного виховання молоді. Такій долі можна позаздрити.

Зі спогадів Олени Яківни Віноградової …

 Сім’я у нас була велика й дружна. Ми завжди допомагали один одному, підтримували у важкі  хвилини. Батьки ніколи не сварилися, разом вони прожили 57 років.

 Батько, Яків Феодосійович Балаба, народився 23 жовтня 1901 року в селі Стецьківка. Після закінчення Сумського ремісничого училища ім. П.І. Харитоненка працював у місті Суми на заводі.  Займався громадською роботою: був позаштатним журналістом газети «Ленінська правда», членом компартії. Його запрошували до Кремля, щоб вручити почесну грамоту.

 Мама, Раїса Йосипівна, теж народилася в с. Стецьківка Сумської області. Вона була домогосподаркою. Ми з братом Віктором навчалися. А в 1935 році народився ще один братик Юрій.

 Усе було добре, якби 22 червня 1941 року не розпочалася війна. Тата терміново забирають на фронт в ремонтну бригаду, не дивлячись на те, що за станом здоров’я він не військовозобов’язаний. На фронті пробув 1,5 місяці, а в серпні повернувся додому хворий. Моя сім’я запізнилася евакуюватися із заводом через хворобу батька, а 10 жовтня до міста ввійшли фашисти. Це було щось страшне: почалася велика паніка серед населення, люди боялися виходити на вулицю. Я щойно закінчила 7 класів школи № 2, брат Віктор – 10 класів школи №6, а Юра тільки готувався піти до школи восени.

 1942 року я познайомилася з Митею Косаренком. Він товаришував із моїм братом Віктором і часто бував у нас вдома. Одного разу він запропонував мені вступити в групу захисників Вітчизни, якою сам керував. Я згодилася й відразу одержала завдання: від руки переписувати вірші, складені Дмитром, із закликом вірити, не панікувати й чекати приходу Червоної Армії. До цієї організації взяли й мою подругу Таню Савельєву, яка також допомагала мені.

 Наші батьки допомагали нам ховати боєприпаси, листівки. А після війни мама була активним донором, нагороджена значком «Почесний донор». У 1943 році в сім’ї появився ще один брат – Олександр.

 Мій старший брат Віктор – дивна людина. Йому все вдавалося дуже легко, без особливих зусиль. Навчався добре, розбирався в електросхемах, ремонтував приймачі, годинники, фотоапарати. Повільне згасання світла перед початком кіносеансу – теж його винахід. Але свої винаходи Віктор не оформляв, а дарував усім бажаючим. Відремонтувавши радіоприймач, він установив його на горищі у Володі Рапота. Там приймали повідомлення інформбюро, потім від руки переписували й розповсюджували.

 Дехто ходив у ліс з надією зустрітися з партизанами. І тільки в 1943 році Володі Теребуну, Миті Косаренко й Володі Худякову вдалося зустріти з партизанським загоном Михайла Івановича Наумова. Нашу групу признали і присвоїли їй назву «Прапор». Хлопці були там три дні, повернулися з газетами, листівками, мінами, гранатами. Ми всі відчули себе на десятому небі, прибавилося сили. Ми розповсюджували листівки, підривали телефонні шафи, ешелони.

 Але в березні заарештували сім’ю Рапот (було знайдено радіоприймач і патрони), а в квітні 1943 року заарештували Косаренка й Худякова. Теребун сам став керувати та порадив усім заховатися. Віктор пішов до лісу, де зустрівся з партизанами із загону «Смерть фашистам». Його зачислили до загону. Під час бою Віктора було поранено й переправлено до загону «Кутузов», а потім до Києва на лікування.

 Після одужання брат служив в армії до кінця війни, потім навчався, працював. Помер 1986 року.

 Не можу не згадати про маму Дмитра Косаренка – Ганну Миколаївну. Познайомилися ми з нею 1942 року й відразу подружилися. Це була інтелігентна й високоморальна жінка, спеціаліст високого класу – ретушер фотографій. Виховувала сина одна, були з ним друзями, довіряли один одному. Ганна Миколаївна знала все про підпільну діяльність сина, чим могла, тим завжди допомагала, а головне була поруч.

 Ледве пережила горе – розстріл сина. Трапилося так, що мати Володі Худякова, Варвара Петрівна, втративши теж сина, переїхала жити до Ганни Миколаївни на вул. Шевченка, буд. 18.

 Варвара Петрівна взяла на себе хатню роботу, а Ганна Миколаївна працювала в фотоательє. Жінки були подругами, у них вдома панувала атмосфера миру й дружби. Але після тяжкої хвороби в 1963 році померла Ганна Миколаївна, а 1975 року Варвара Петрівна.

 Декілька добрих слів хочеться сказати й про Володю Рапоту. З ним я зустрілася в 1942 р., хоча знала його ще до війни. Батько його працював головним інженером (чи може директор, вже не пам’ятаю точно) лісопильного заводу, а мій батько працював там же механіком. Ще дітьми ми зустрічалися з Володею на заводських дитячих святах. Тепер я зустріла молоду людину, яка готова була на всі випробування заради свободи Батьківщини.  Він підклав міну в піч на лісопильному заводі й цим на кілька місяців припинив його роботу, бо керували тут фашисти. На горищі у Володі був радіоприймач, який установив мій брат Віктор. Володя виготовляв гарні листівки, продавав їх на ринку, поширював заборонені фашистами листівки. Коли у хаті хлопця шукали солдата –дезертира, то знайшли радіоприймач і ящик патронів. Заарештували всю сім’ю – Володю, сестру Наталю й маму Олену Сергіївну. 22 квітні їх розстріляли на території заводу ім. Фрунзе.

 Важкі пережили часи, але в нас були надія, віра, любов до своєї Вітчизни, і ми їх захищали, як могли. Перед загиблими товаришами ми низько схиляємо голови.

 10 вересня 1943 року війська звільнили місто Суми. Я пішла працювати експедитором, а потім навчалася в маштехнікумі. У 1948 році закінчила навчання. Мене направили на роботу в Свердловську область м. Нижнє–Ісетськ на машинобудівний завод. Та дуже хотілося в рідне місто, тому в 1961 році повернулася додому, в м. Суми на завод ім. Фрунзе, де працювала головним конструктором.

 З 1985 р. на заслуженому відпочинку.

Здоров’я – найдорожче …

 Волошина (дівоче Васильєва) Олександра Іванівна народилася 24 грудня 1922 року у с. Баранівка Липецької області (Росія) у багатодітній родині. Закінчила 7 класів школи.

 «Наше село знаходилося у прифронтовій смузі. У селі стояли радянські артилеристи. Зима 1941 року була сувора: багато випало снігу, сильні морози. У нас у хаті стояла піч-буржуйка, ми її весь час топили, щоб солдати, які заходили до нас могли зігрітися. Одного разу в нашій хаті було вбито бійця: куля-одиначка пробила ставні і влучила йому прямо в серце.

 Неподалік стояли німці. Межа між військами проходила по річці Сосна. Бої були дуже жорстокі. Той, хто бачив воду в річці, говорив, що вона наполовину змішана з кров’ю. Особливо жорстокі бої були за місто Єлець, що неподалік. 

 1942 року до нас прибув польовий пральний загін № 359, який формувався у Москві. Він зупинився у «панський садибі». Мені запропонували посаду завідуючої складу. Я мала приймати білизну, після прання видавати її у частини.

 У 38-й армії було три загони, які прали речі солдат (№ 358, № 359, № 360). Ми рухалися у так званому «другому ешелоні» («перший ешелон» – це передові частини).

 Наш загін обслуговував дивізії, які визволяли Суми. Старшини – хитрі, перед наступом здавали білизну нам, і не поспішали її забирати. А ми за частинами, які йшли в наступ, тягнули їх речі.

 Запам’ятався один курйозний епізод, коли я випадково ледь не потрапила у полон. За наказом я мала приїхати до села, щоб забрати білизну, але вартовий вчасно зупинив, попередив, що те село знову опинилося в руках німців.

 Певний час мені доводилося виконувати функції медичної сестри. Наша сестричка була поранена. Доводилося надавати першу допомогу. Одного разу наш ешелон розбомбили ворожі літаки. Мене покликали до солдата, якого було важко поранено, поруч працював лікар, який надав допомогу; я віддала бинти, що були в мене. Солдата направили у шпиталь, але дорогою він помер. Під час війни люди мало хворіли. Але коли під Курськом багато чоловік з нашого загону захворіли коростою, ми за порадою лікарів змішали сіру й солідол. Цією сумішшю вилікували і солдат і коней, які теж страждали на цю недугу. Кінець війни я зустріла в м. Моравська Отава».

 Після закінчення війни Олександра Іванівна повернулася додому. Вийшла заміж за Волошина Івана Іларіоновича (воїн 70 дивізії, 38-ї армії). Закінчила вечірню школу, Харківський технікум радянської торгівлі. Працювала у мережі столових та ресторанів.

 Довгий час Олександра Іванівна є членом клубу «Бойові подруги». «На початку існування клубу до нього входило 236 жінок. Нині – 38, але на збори приходять до 15 чоловік. Ми спілкуємося переважно по телефону», – розповідала жінка.

 Свій вклад у справу Перемоги внесла ця трудолюбива, скромна, добра, уважна жінка. Те, що солдати не хворіли, заслуга не тільки медичних працівників, але й тих, хто забезпечував їх чистими гімнастерками та білизною.

Фронтова «канарейка»

 Горлова Валентина Семенівна народилася 15 червня 1924 року. Батько працював начальником пошти, мати була домогосподаркою. У родині росло троє дітей. Валентина Семенівна з дитинства була дуже допитлива: хотіла навчитися робити все. Дівчина вміла працювати на комутаторі, шити. Після закінчення 7 класу пішла навчатися в медучилище. 

 «Про початок війни розповів батько. Напередодні ми з подругою Лідою ходили на танці, відпочивали на горищі. Вранці батько розбудив нас і повідомив, що розпочалася війна», – згадала Валентина Семенівна.

 Після закінчення медучилища зразу ж стала проситися на фронт, але «довго оббивала пороги» поки її призвали до лав армії. Спочатку потрапила до жіночого батальйону повітряного спостереження, оповіщення та зв’язку. Там новачки вчили устав, ходити колоною, стріляти, ходити в штикову атаку, кидати гранати.  За силуетом вона вміла розпізнати будь-який літак. Їй було присвоєно звання єфрейтора, після того, як батько надіслав документи про закінчення училища, молодшого лейтенанта.

 Незабаром направили ближче до фронту. Основною задачею жінок, що служили у ПСОЗ було спостерігати за літаками, що пролітають, сповіщати командування. Після оголошувалася команда «Повітря»…

 Валентина Семенівна виконувала не тільки свої обов’язки фельдшера, але й телефоністки. Після хвороби Валентина Семенівна потрапила в запасний полк до розподільчого пункту 11 гвардійської армії, виконувала обов’язки старшої перев’язувальної сестри.

 «Коли поступало багато поранених, то ми не спали по дві-три доби. Я слідкувала за інструментарієм, щоб була у наявності протиправцева сироватка, достатньо перев’язувального матеріалу. Треба дуже пильно стежити, щоб всім, хто потрапляв до нас, вводилася ця сироватка, бо людина може захворіти на правець, тоді не оминути штрафбату», – пригадала жінка. «Найважче було чути запитання: «Чи буду жити?», я захоплювалася мужністю молодих вояків, офіцерів, які стійко переносили біль».

 Через деякий час Валентину Семенівну направили працювати в армійський шпиталь 30 дивізії 11 гвардійської армії. «Було ще тяжче, значно більш надходило поранених. Узимку поранені лежали навіть на снігу. Ми не встигали перев’язувати їх… У Литві так сталося, що я залишилася з двома нетранспортабельними хворими сама. Сховала їх у яру, прикрила очеретом, зробила обезболюючий укол, щоб вони не стогнали. На жаль, один із воїнів помер, але другий вижив…

 У квітні  1945 року я побачила дивну картину: рухаються три силуети, тримаючи руки вгору, придивилася – то наші обгоріли танкісти йшли до медсанбату. Всі вони вижили. Яку треба мати витримку?!... Під час операцій обслуговувала по 2-3 операційних столи. Під час однієї з операцій, отримала поранення від снаряду, що розірвався неподалік. Зразу ж майор Лещов оперував – вижила».  Після 10 днів лікування була переведена до патолого-анатомічної лабораторії. «Ми йшли за передовими частинами – патологоанатом і лаборант. Нам необхідно було з’ясувати, чому наші бійці, частіше гинули від поранень, ніж ворожі. З’ясували: справа у харчуванні. Напередодні бою наші їли рідку їжу, німці – сухий пайок, шоколад. Тому вони виживали краще».

 Кінець війни зустріла Валентина Семенівна у м. Благовєщенськ, коли їхали на Далекий Схід для участі у війні з Японією, але «не доїхали».

 Бійці Валентину Семенівну називали «канарейкою», за те що гарно співала. Співала, коли лікувалася у шпиталях, під час відпочинку. Пісня супроводжувала жінку всю війну, мирне життя. Уже багато років Валентина Семенівна співає  у міському хорі ветеранів.

   Після війни працювала лаборантом у шпиталі в м. Ульянівськ. 1949 року разом з чоловіком переїхала до м. Суми, працювала швачкою. Через деякий час перейшла до дитячої лікарні біохіміком.

            Жінка має нагороди: медалі «За бойові заслуги», «За оборону Києва», орден Вітчизняної війни, Б. Хмельницького, ювілейні медалі, знаки.

Людина на війні – це воля

 Єгорова Ірина Костянтинівна народилася 18 січня 1920 року в м. Курську в родині службовців. У цьому ж році батька переводять до м. Харкова, за ним переїжджає і родина. У 1939 році Іра закінчує школу та вступає до 2-го Харківського медичного інституту. У 1941 році разом з інститутом евакуюється до м. Чкалова. У травні 1943 року закінчує медінститут та добровільно йде на фронт.

 Із 1943 по 1945 роки служить у званні старшого лейтенанта медичної служби лікарем-хірургом 3-ї армії І Українського, ІІІ Білоруського фронтів в армійському 2859 евакогоспіталі. Під час війни разом із 31-ю армією жінка пройшла Білорусію, Польщу, Німеччину.

 У спогадах Ірини Костянтинівни найбільш важкою була участь у боях під ст.. Вязьма, де відбувались постійні бомбардування та пожежі, а хірургічну допомогу пораненим надавали прямо на вокзалі. Взагалі, під час роботи в госпіталі жінка-хірург щодобово виконувала 100 і більше оперативних втручань.

 Закінчила службу капітаном медичної служби у 70 км від Берліна.

 Після закінчення Великої Вітчизняної війни жила та працювала в м. Харкові в госпіталі.

 Із 1949 року переїхала до м. Сум, де живе і зараз. Працювала головним лікарем обласного онкологічного диспансеру і головним лікарем Сумської обласної лікарні. Із 1985 року – пенсіонер.

 Нагороджена Єгорова Ірина Костянтинівна 5 орденами, близько 20 медалями, присвоєно почесне звання «Заслужений лікар УРСР». Має звання підполковник медичної служби.

 Навіть на пенсії ця жінка не відходить від активного громадського життя. Бере участь у створенні ветеранської організації країни, обиралася членом президії та членом обласної організації ветеранів Сумської області.

 

Про встановлення меморіальної дошки Ірині Єгоровій (відеосюжет)

Тяжка доля

Єфанова Марія Григорівна – 1918 року народження, гвардії старший сержант. У складі 146 стрілецької дивізії діючої армії брала участь у визволенні міст Москва, Курськ, Смоленськ і багато інших населених пунктів.

Бувало так, що вночі йшли, а вдень відпочивали і таким чином доходили до назначеного пункту –  дивізія йшла в бій. Три місяці тривали бої, а потім дивізія пішли на відпочинок.

У період з 18 квітня 1943 по червень 1943 року 146 стрілецька дивізія з’єдналася із 90 гвардійською стрілецькою дивізією і була перекинута на Курську дугу. У липні 1943 року там точилися жорстокі бої. Марія Григорівна була тяжко поранена, контужена. Її евакуювали в тил і направили до м. Кисловодська. Після лікування була списана в запас, у неї народилася донечка. Коли донечці виповнився місяць, Марія Григорівна втратила чоловіка, його було вбито…

Кавалерист і зенітниця

 Жеребцова (Котова) Лідія Павлівна народилася 24 березня 1922 року в м. Городець. Батько працював на судоремонтному заводі № 640, на якому випускали торпедні катери. Мама Лідії Павлівни вела домашнє господарство. «До війни родина вважалася великою: у мене було троє братів і сестра. Олексій загинув на фронті. Віктор був важко поранений, помер. Сестричка Ніна померла у сім років. Тоді не було таких ліків як зараз, вона захворіла на запалення легенів… Залишилися тільки я та молодший брат Микола», – розповіла жінка. Дитинство Лідії Павлівни пройшло у селищі Робітничому (нині с. Соснівка) Кіровської (Пермської) обл.. Дуже любила вечори, бали-маскаради, які влаштовувалися в школі; займалася волейболом, брала участь у лижних перегонах (дистанція 20-30 км).  Після закінчення 10 класів у 1940 році вступила до медичного інституту, але покинула навчання, після того як відвідала медичний музей. Потім навчалася в Казанському університеті на геологічному факультеті. Але навчання перервала війна.

 1942 року пішла добровольцем на фронт. Службу проходила у 1-й прожекторній роті 861 зенітного полку 56 зенітно-артилерійської дивізії. Основна задача, яка стояла перед дивізією, – захистити Москву. Після закінчення курсів молодших командирів разом з Анною Семеновою Лідію Павлівну призначили командиром відділення. До кінця війни служила у штабі дивізії, працювала на комутаторі. «Особливого нічого не було. Служила як всі. Сумлінно», – так відгукнулася жінка-ветеран про роки служби, але все ж таки одну яскраву подію пригадала. 1944 року Лідія Павлівна їздила в Петрищево впорядковувати могилу Зої Космодем’янської. Зустрічалася з матір’ю легендарної дівчини, а також з Галиною Водяницькою, актрисою, яка виконала головну роль (Зої Космодем’янської) у фільмі «Таня».

 5.07.1945 року демобілізувалася.

 Зі своїм чоловіком Ігорем Валерійовичем Жеребцовим Лідія Павлівна знайома з дитинства, вони навчалися разом у школі, товаришували. Ігор Валерійович народився 1923 року у родині військових.

 Його батько, Жеребцов Валерій Сергійович, учасник І світової, громадянської, Великої Вітчизняної війн. Він командував артилерійським дивізіоном, був заступником командира полку. Брав участь у Сталінградській битві, звільненні Польщі, взятті Берліна. Поряд із цим, мав талант до мистецтва: виконував різні ролі в п’єсах, добре малював.

 Ігор Валерійович, згадуючи навчання у школі, наголосив, що на канікулах, він ніколи не байдикував, а працював обліковцем. Коли виповнилося 19 років, пішов служити в армію. Прохання служити в кавалерії, командування задовольнило. Ігор Валерійович навчався в Чкалівському кавалерійському училищі. Службу проходив у 4 кубанському козачому корпусі. Перше бойове хрещення мав під Сталінградом. «Справжнє гарматне м’ясо – ми проти танків – хто виживе…», – з гнівом промовив ветеран. Коня, вірного супутника Ігоря Валерійовича, звали Тріот. Про те, що поруч вів артилерійський вогонь батько, ветеран дізнався вже після війни. Сталінградська битва, звільнення півдня Росії, України – бойовий шлях Ігоря Валерійовича.

 1946 року  Жеребцов Ігор Валерійович та Котова Лідія Павлівна взяли шлюб. 25 років подружжя разом працювало на заводі «Насосенергомаш», а загалом Жеребцов І.В. пропрацював на підприємстві 35 років. Шелюк Лідія Яківна запропонувала взяти участь нашій героїні у роботі клубу «Бойові подруги». Відтоді Лідія Павлівна частий гість в учнів шкіл міста. 

 Ігор Валерійович, вийшовши на пенсію, почав малювати картини. У його колекції 704 картин. Організував 8 виставок. «Чоловік весь Псел пройшов. Є унікальні картини із зображенням вулиць, кварталів міста Суми, яких вже не існує, перебудовано», – розповіла Лідія Павлівна. До речі, на пенсії вона присвятила себе захопленню чоловіка. На жаль, через хворобу Ігор Валерійович останні чотири роки вже не малює.

         Стіни кімнат у квартирі Жеребцових прикрашені картинам. Багато картин Ігор Валерійович  подарував, передав у фонди музеїв.

Марія Степанівна Загорулько

 Марія Степанівна народилася 20 лютого 1919 року в с. В. Рибиця Миропільського району Сумської області у багатодітній сім’ї. Під час колективізації батька, який відмовився вступити до колгоспу, заарештували; через деякий час померла мати і діти лишилися з бабусею. Допоміг вижити у ці важкі роки директор місцевої школи– Гончаренко Микола Михайлович.

 У 1940 році у Миропіллі було відкрито медичні курси. Марія Степанівна щоденно приходила сюди, щоб продовжити свою освіту. У червні 1941 року склала іспити з спеціальності. Відразу після оголошення війни слухачок курсів направили до військкомату. Але Марію до армії не взяли, бо на її утриманні  знаходилися молодший брат і сестра, а старші брати були вже на фронті. 

 Із спогадів Марії Степанівни Дижевської (Загорулько): «У жовтні – листопаді 1941 року на території Сумської області мною і Литвиненко В.А. були створені  антифашистські підпільні групи:

 -                  С. Могриця – керував групою т. Могильський Леонід Артемович. Активну участь у роботі групи брали Гончаренко Варвара Миколаївна та Ярошенко Василь Карпович.

 -                  С. Самотоївка – керував групою Власенко  Іван Степанович. Активну участь брали комуніст Скляров Іван Павлович, комсомолець Перерва Іван Пилипович. Комсомольці-підпільники Ємельянов Леонід Євгенович, Шведун Олексій Петрович, Ігнатуша Наталія Юхимівна були закатовані й розстріляні фашистами.

 -                  С. Нова Січ і Кияниця – керував групою Морозов-Богуславський Георгій Ілліч.

 -                  С. Рибиця – я й Дорофеєв Микола Михайлович.

 -                  С. Локня – молодий комсомолець (прізвища не пам’ятаю).

 -                  С. Юнаківка – я з Литвиненком Василем Андрійовичем. Активну участь  у роботі групи брала Долматова (Переросла) Раїса Василівна.

 У Юнаківці був у нас саморобний радіоприймач, за допомогою якого приймалися повідомлення Інформбюро для поширення інформації в групах. Кожна група мала від двох до п’яти явочних квартир, через які розповсюджувалися листівки та література для населення.

 Керівництво антифашистським підпіллям здійснювалося за секретаря підпільного Сумського обкому КП(б)У т. Лукашова Михайла Трохимовича й зв’язкового ЦК КП(б)У т. Портянка Валерія Яковича. Активну участь у роботі груп брала секретар підпільного Сумського обкому комсомолу т. Губська.

 Наприкінці 1941 – початку 1942 років із вище вказаних груп й інших патріотів, переважно військовослужбовців, був створений партизанський загін, названий загоном ім. Сталіна.

 До складу партизанського загону увійшло близько 400 чоловік, яких розподілили у різні підрозділи: командування і штаб загону; дві стрілецькі роти; кулеметна команда, до складу якої увійшли три взводи; взвод розвідки; відділення зв’язку й охорони; продовольча частина; господарча частина; санчастина.

 Члени загону були приведені до присяги, текст якої зачитував командир, а партизани, стоячи зі зброєю в строю, хором повторювали слова присяги.

 Партизани були озброєні трофейною й вітчизняною зброєю: кулеметами, автоматами, гвинтівками, карабінами, вибухівкою. Зброї було недостатньо, оскільки партизанам її ніхто не видавав, доводилося добувати її у ворога, а потім знищувати загарбників їх же зброєю.

 Засобом пересування в загоні були коні, яких налічувалося більше 200 голів. Загін потерпав від нестачі харчів для людей і фуражу для коней.

 У загоні було створено партійну і комсомольську організації, які нараховували до 30 комуністів і 90 комсомольців.

 Були у загоні й піонери: мій брат Дмитро, Костя, Гриша Кобильський, Емма Шульженко (донька підпільниці Шульженко В.К.), Ваня Підопригора (син господарки явочної квартири).

 Ці  діти надавали нам велику допомогу. Вони вільно, не звертаючи на себе уваги, збирали дані для розвідки, зброю, боєприпаси.

 Наш загін проводив бойові операції на території Сумської і Курської областей у районах населених пунктів: Вакалівщина, Марченки, Самотоївка, Могриця, Сінне, Нова Січ, Кияниця, Тимофіївка, Осоївка, Глибне, Корчаковка, Краснопілля, Верхня і Нижня Сироватка, Бездрик, Низи, Шпилівка, Желєзняк, Велика й Мала Чернеччина, Токарі, Червона Діброва,  Юнаківка, радгосп «Пролетарський», Проходи, Наумівка, Угроїди, Тур’я, Демидівка, Мезенівка, Бранцівка, В’язове, Вікторівка, Біла та ін.

 Під час боїв нашими підпільниками і партизанами загону ім. Сталіна було знищено більше тисячі фашистів і їх помічників, розбито 12 обозів, зірвано 5 мостів, у тому числі 2 залізничних, пущено під укіс німецький військовий ешелон, захоплено 18 продовольчих і господарчих баз та складів.

 У січні 1943 року через село Самотоївку йшов німецький обоз. Під час бою було захоплено в полон німецького офіцера, а я отримала поранення.

 Наші партизани не дали німцям вивезти зі станції Корчаківка зерно до Германиї. Усе, що було відбито, місцеві жителі розібрали по домівках. Окрім того наш загін перешкодив фашистам зірвати Угроїдський цукровий завод, Наумівський і Бездрицький спиртзаводи. Наші бійці рятували багатьох юнаків і дівчат від німецької неволі, затримували вивіз із сел. Майна, харчів, худоби».

  Після звільнення Сумщини Марія Степанівна працювала в Сумах у госпіталях №  48, який було розташовано у приміщенні школи № 4, № 68 (у школі № 13), № 35 (в приміщенні обкому партії). Трепетно зберігає Марія Степанівна фотографію співробітників госпіталю № 35. Із чоловіком, Загорулько Яковом Кузьмичем, жили разом 50 років. Марія Степанівна довгий час працювала в дитячій поліклініці, у тубдиспансері. У 1975 році вийшла на пенсію.

Життя прожити – не поле перейти…

 Закіпна Олександра Арсентіївна народилася 23 грудня 1923 року у с. Циглярівка (нині Соснівка) Красноградського району Харківської області.

 1932 року, щоб діти не померли з голоду, батько поїхав до Дніпропетровську разом з дітьми Олександрою та Гришею. Мама, Агафія Григорівна, з меншим Іваном залишилася вдома. Батько працював чоботарем. Замість іграшок діти гралися вугіллям. Одного разу батько не повернувся до гуртожитку. Діти не пам’ятали звідки вони родом. Єдине, що їм спадало на думку – назва міста Червоноград. Тому їх і відвезли в дитячий будинок цього населеного пункту. Маленька Олександра закінчила 6 класів.

 У дитбудинку працювала вчителькою жінка, родом з Соснівки. Одного разу вона, приїхавши в село, попросила Агафію Григорівну приїхати до дитячого будинку і подивитися – можливо Саша та Григорій це її діти. «Я маму впізнала відразу. Радості не було меж. Оскільки сім’я жила погано мамі порадили забрати нас трохи згодом. А тим часом мама продовжувала пошуки батька. Я йому написала дуже жалібного листа. Мама відвідала всі ті місця, де він працював, медичні заклади. В одній з лікарень знайшла – батько лежав при смерті. Він помер не дочитавши мого листа до кінця. Після смерті батька мама влаштувалася на роботу контролером у гуртожитку інституту, уночі прала для людей, щоб заробити грошей на прожиття. Мій вітчим, Усенко Костянтин Васильович, молодий хлопець, не побоявся взяти за дружину жінку, яка мала троє дітей. Він працював на залізничній дорозі бригадиром потягу. Батьки збудували будинок і забрали нас з Гришею з дитячого будинку. Коли розпочалася війна, я вже працювала на швейпромі. Ми шили військову форму. Робота гарна, хоч зміна тривала 10 годин. Місто бомбили, тому ми часто спускалися у бомбосховище. Через деякий час переїхали до м. Козелець. Саме тут ми вперше побачили окупантів. Одного разу за те, що ввечері не завісили вікно у хаті, нас ледь не розстріляли поліцаї. Вранці ми мали їм віддячити: віддати яйця, молоко. Корови у нас не було. Тому ми віддали тільки яйця.

 Через деякий час мама вирішила повернутися додому. Їхали повз спалені села. Рідне село теж напівспалене. Наш будинок був неушкоджений, але в ньому мешкало 6 сімей. Хтось з сусідів дав нам лушпиння – ми посадили картоплю – виросла гарна. Хтось дав телятко – молоко нас врятувало.

 Одного разу дівчат з села зібрали, щоб відправити до Німеччини. Мама пішла слідом за нашою колоною. Коли ми прибули на станцію, я сказала їй, що хочу втекти, і разом з нею задвірками пробралися до нашого родича. А там я вдала, що хвора. Мене поклали на підводу і відправили до лікарні. Мама дуже за мене перелякалася, бо правди не знала. Я їй зізналася значно пізніше. 

 Через 15 днів після виписки з лікарні до нас знову прийшов документ з вимогою з’явитися на збірний пункт, щоб їхати до Німеччини. Я дізналася, що неподалік на ст. Куме можна влаштуватися жати. Тих, хто там працює, німці не гнали до Німеччини. Влаштувалася на роботу. На день нам давали 1 кг хліба і трохи бовтушки. Пропрацювавши деякий час дізналася, що нас хочуть  відправити до Німеччини. З подругою ми втекли. Мама переховувала мене довгий час у підвалі. І нарешті німців прогнали…», – розповідала Олександра Арсентіївна.

 1944 року жінку призвали на службу до армії. У Харкові видали новоприбулим військову форму, проходили заняття. Олександра Арсентіївна служила з  20.06.44 р. по 10.07.44 р. в 53-му запасному стрілецькому полку, з 10.07.44 р. по 24.08.1944 р. в 2053-му стрілецькому полку, з 24.08.1944 р. по 28.09.1944 р. в 205 запасному стрілецькому полку, з 28.09.1944 р. по 19.11.1944 р. в 1019-му стрілецькому полку телефоністкою. З 19.11.1944 р. по 02.07.1945 р. у 366-й хімроті кухарем.

 Брала участь у жорстоких боях на Мозирських озерах, визволенні міст Кенігсберг, Бяла. Цей епізод з фронтового життя запам’ятався жінці добре: «Одного разу я з подругою Наташею з Сумської області були на центральній станції (в невеликому окопі ми сиділи на комутаторі). Навколо болото. Ми передавали, з’єднували і роз’єднували позивні, передавали повідомлення. Якщо лінія порветься, йшли шукати порив, лагодити зв’язок. Одного разу німці розпочали бомбити ту ділянку, де знаходився наш пункт.  Недоліт… Переліт. Неподалік від нашого окопчика розірвався снаряд. Ми з Наташею встали біля виходу, взялися за руки, попрощались. Рвонуло, земля затремтіла і настала тиша… День був  такий сонячний. Чуємо біля входу шелест. До нас по-пластунськи лізе командир відділення та зв’язківець.

 -       Живі?

 Ми на них дивимося, а слова промовити не можемо. Ледь вимовили: «Живі».

 Пам’ятає жінка, як загинув її товариш Федір Щербина: «Тоді я працювала кухарем у хімроті. Солдати чистили гвинтівки. Я повісила на ялинку кілька червоних прапорців. Коли командир їх побачив, сказав солдатам подивитися на кухню – на кухні свято. Федір помітив неподалік чоловіка, пішов перевірити, хто це. Мабуть, у наш тил був висаджений десант. Федір загинув. Але далеко німець не втік…. Ховали товариша… Я сплела вінок з соснових гілок, прикрасила квітами з тканини. А листи Федорові йшли ще протягом трьох місяців після його смерті….».

 Брат Олександри Арсентіївни, Григорій, став військовим, але додому повернутися не судилося – загинув у боях за Франкфурт-на-Майні.

 1945 р. Олександра Арсентіївна демобілізувалася. У мирний час жінка працювала в колгоспі, у дитячому садку вихователькою. Медаллю «За Перемогу над Німеччиною», багатьма ювілейними нагородами відзначила Батьківщина заслуги Олександри Арсентіївни.

До визволених  районів України…

 Зубко Людмила Михайлівна народилася 3 жовтня 1922 року у м. Прилуки Чернігівської області. Після закінчення навчання у школі поступила до Харківського медичного інституту.

 «Мене застала війна у Харкові. Я була студенткою 1-го курсу медичного інституту. Навчальний заклад готувався до евакуації. Я отримала записку від мами, де вона просила мене зачекати. Німці швидко просувалися на схід. Кожного дня я ходила допомагала у підготовці навчального закладу до евакуації. Останньою була відправлена кафедра марксизму-ленінізму. Мене побачив декан, спитав, чому я ще не від’їхала…. Зібрати речі для евакуації не встигла, бо від’їжджати не думала. Чекати маму вже було не можна… німці стояли на Холодній горі.

 Я супроводжувала поранених до м. Ворошиловграда. Усі ешелони, які виїхали раніше нас, були розбиті. Нам трішки поталанило, бо їхали під прикриттям наших літаків.

 У м. Фрунзе (Киргизія), куди ми приїхали, уже прибули два київських інститути. Спочатку довелося жити у приміщенні пожежної команди, потім нам виділили інше приміщення. Дорогою мені неодноразово допомагала провідниця.

 Мені було важко в новому місті і морально і фізично: я не знала, що з мамою, речей, грошей, продуктів немає, або було обмаль. Крім того, необхідно було вирішити, що робити далі:  працювати чи навчатися. Я обрала останнє. 

 Але довелося не тільки навчатися: була донором, працювала у шпиталі.

 Особливо незносною була спека. Займалися тільки вночі. Курс наш був дуже товариський. Ми допомагали один одному.

 Нас випустили з інституту достроково. На підготовку до іспитів нам дали один день, а точніше одну ніч. Після випуску весь курс був направлений до визволених районів України, наші попередники всі були направлені до військових шпиталів.

 Наш курс був найкрасивіший на випускному вечорі: ми продали весь додатковий, отриманий за здану кров, хліб та придбали красиві сукні», – розповідала жінка.

 Людмила Михайлівна була направлена у с.м.т. Шалигіне (нині Сумської області). «На вокзалі, збитого із дошок, горіла лампадка з гільзи. Зайшов черговий й питає: «Де тут лікар до Шалигіного?... Що за вами надіслати: машину чи коня?» Я попросила, щоб надіслали коня. Конюх, одноокий чоловік, коли віз мене через ліс, оберігав. Кінь, мабуть, відчував небезпеку, інколи зупинявся. У лісі ховалося багато колишніх поліцаїв, ми неодноразово чули стрілянину.

 Селище Шалигіне розбите. У лікарні вікна були закладені до верху. Багато лежало хворих на сипний тиф. Щоб подолати цю хворобу, за сприянням голови райвиконкому збудували санпропускник.

 З міліцейського відділу втік, проривши підземний хід, колишній голова поліції. Його шукали, але не знайшли. Одного разу начальник підрозділу НКВС, який перебував у селі, запитав: «Хто лазить уночі на даху приміщення міліції?» Виявилося, що це був поліцай-втікач.

 Одного разу мене виклали до вагітної жінки (то була жінка колишнього поліцая). Там протримали добу, погрожували вбити, але потім відпустили, бо лікар жінці був дійсно необхідний – вагітність патологічна.

 Директор МТС, душевна людина, допоміг засклити вікна у лікарні. Нам першим провели й світло. Сельчани зносили до лікарні хто що міг: хто подушку, хто ковдру, хто ліжко… Потроху наше приміщення стало схожим на лікарню…

 Протягом 1944 – 1947 років Людмила Михайлівна допомагала хворим у с.м.т. Шалигіне. Коли вийшла заміж і від’їжджала з села, зібралися проводжати її всі селяни.

        Працювала в м. Суми головним лікарем на санепідемстанції, лікарем дитячої лікарні. Людмила Михайлівна має нагороди: медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні», ювілейні нагороди.

 Зенітниця

 Ігнатенко Параска Михайлівна народилася 24 грудня 1923 року в м. Рязань. Її сім’ю розкуркулили, із двох років дівчина жила в м. Москва, де закінчила 8 класів.  

 1941 рік. Війна. Парасці лише 16. Але незважаючи на юність, вона своїми маленькими тендітними ручками виготовляла снаряди на одному з Московських заводів. Робота була важкою і виснажливою, а на день давали лише 400 г хліба і трішки картоплі, политої олією. Та ніякі труднощі не вбили в Парасці бажання перемогти ворога і тому вона закінчила навчання в 308 артилерійському дивізіоні ППО. Перше бойове хрещення отримала під Новосокольниками. Потім були І Прибалтійський фронт, 308 окрема дивізія. Так Параска Михайлівна дійшла до Гамбурга. Спочатку була прибористом: ловила ціль, вела її, а тоді вже передавала цю інформацію тим, хто стояв біля гармат. За війну довелося 2 роки бути наводчицею.

 Після війни, перемагаючи наслідки контузії, Параска Михайлівна відбудовувала Москву.

 Нагороджена медаллю Ушакова, «За перемогу над Німеччиною», медаллю Жукова, «Захисник вітчизни», орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня,

          1946 року Параска Михайлівна вийшла заміж. Тридцять років працювала перукарем.

Без радистки ніяк не можна

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Катя Коноваленко навчалася в Київському інституті цивільної авіації. Того дня прокинулася від страшенного гуркоту. Бомбардування… Падали будинки, метушилися люди. Дівчина швидко зорієнтувалася: витягувала поранених  з палаючих будинків, надавала їм необхідну оборону.

Катерину Коноваленко зарахували до розвідувальної групи. Дев’ятнадцятирічну  дівчину направили в напрямку Коростеня-Овруча. Під Коростенем було її перше бойове хрещення. Разом з військами довелося відступати, перенесла поранення. Після лікуванні в одному з Харківських шпиталів їй було запропоновано піти на курси радистів. Не роздумуючи, погодилася. Закінчивши курси, отримала завдання: відправитися в Сумське партизанське з’єднання С. А. Ковпака. У квітні 1942 року командир групи Кондратенка, комісар Грищенко, шифрувальник Молчанов та радистка Коноваленко приземлилися в районі Стара Гута Середино-Будського району. Катерина пошкодила руку. Грищенко та Молчанов приземлилися вдало, але командира групи Кондратенка знайшли мертвим на околиці  соснового лісу.

Після одужання дівчина щодня передавала повідомлення. Брала участь у партизанському рейді до Путивля, під час якого місто на деякий час звільнили. Але ворожі військові частини були направлені на знищення партизанів. Карателі відрізали штаб з’єднання і його охорону від основних загонів. Оточили і притиснули до болота у Монастирському лісі. Знову Катерині Коноваловій довелося взяти в руки зброю. Допомогли тоді конотопські партизані: вони оточених вивели через болото. 

У с. Стара Шарпівка Катерина розгорнула свою рацію на лужку, але через комарів тут працювати було неможливо. Командир дозволив дівчині піти до села. В одній із сільських хат Катерина встановила рацію, почала працювати. Не помітила, як пролетів час. Раптом чує гуркіт: йдуть ворожі танки. Швидко зібрала рацію, вибігла з хати, поповзла  борозною в бік молодого ялинника. Танки підходили щораз ближче… Раптом з ялинника вирвався верхи на коні розвідник Гриша Новиков. Він на ходу підхопив до себе у сідло радистку і помчав у зарості. А танк дав чергу з кулемету лише тоді, коли партизани вже встигли сховатися за деревами.

Рейд ковпаківців тривав. Катерина Коноваленко прийняла радісне повідомлення: командирові з’єднання Сидору Артемовичу Ковпаку присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

Коли ковпаківці готувалися до Карпатського рейду, Катерина захворіла на тиф. Не вдалося відправити хворих до Великої землі. Їх залишили у будиночку лісника. Курські партизани згодом забрали хворих в місцевий партизанський загін. Згодом Катерина Коноваленко опинилася у партизанському загоні імені Ворошилова, ще через деякий час у газоні  «За Батьківщину» під командуванням П.Х. Куманька.

Уже після війни Катерина Марківна закінчила юридичний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Понад тридцять років працювала в органах правопорядку. Була нотаріусом, народним суддею.

Нині вона, звісно, вже на заслуженому відпочинку. Вільний час віддає громадській роботі. Вона активіст клубу «Бойові подруги», підтримує тісні зв’язки з колишніми партизанами, часто зустрічається з молоддю м. Сум.

Подруги

 Коновалова (Наумова) Анна Пилипівна народилася 31 травня 1924 року в с. Велика Рибиця Миропільського (Краснопільського) району. Коли дівчинці виповнилося два роки, померла мати. У селі Аня закінчила 7 класів. Після закінчення школи пішла працювати, щоб заробити на життя.

 Анна Пилипівна два роки провела в окупації. У місцевого населення окупанти забирали все, що їм було необхідно: худобу, яйця, молоко. Найбільше дівчина боялася, щоб її не відвезли до Німеччини.

 «Напередодні відступу німці приготували бочки, щоб їх спалити, але не встигли. А вранці… Псел був вкритий кригою. Ми побачили, що хтось повзе по льоду. Ми їх гукаємо: «Йдіть, німців немає». Так ми зустріли наших. І відразу мені пригадалося, якими були наші солдати, коли відступали: в обмотках, мали одну гвинтівку на десятьох. У 1943 ми побачили солдат зовсім інших: у кожухах, валянцях, піхоту вже супроводжували танки, гармати. Ми були здивовані – звідки все це взялося?» Але наші війська згодом відступили до Чернеччини, де стояли довгий час в обороні». 

 Анна Пилипівна, вдруге відчувши свавілля німецької влади, залишила рідне село і рушила до с. Миропілля. Після визволення цього населеного пункту, була призвана до лав збройних сил (19 вересня 1943 року). Спочатку службу проходила в запасному полку, що стояв у Червоній Ярузі. Разом з Анною Пилипівною тут служили її подруги: Тетяна Дудка з Малої Рибиці та Ніна Попова з с. Ніцахі. Згодом їх було переведено до запасного полку, що базувався у с. Михайлівка Драбецького району Полтавської області. Два тижні дівчата жили в хатах колгоспників, проходили військову підготовку. Після навчання подруг відправили служити в різні дивізії. Анна Наумова та Ніна Попова потрапили телефоністками до роти зв’язку 737 стрілецького полку 206 стрілецької дивізії.

 «Коли нас переправляли через Дніпро, поруч весь час рвалися снаряди. А ми ще не обстріляні дівчата. Коли потрапили до полку, нам пояснили, що слід робити. Спершу було дуже важко, але згодом ми навчилися, освоїлися, притерлися… Разом з піхотою пройшли Україну, Трансільванію, Угорщину, Чехословаччину, Австрію. Я дуже боялася нальоту літаків. Хтось дав мені молитву. Я її читала під час нальотів. Одного разу (це було в Румунії) ми зупинилися на відпочинок у кукурудзяному полі. Раптом з’явився ворожий літак, на нас став скидати ящики з гранатами – загинув начштабу Мірзоянець, був поранений у живіт начальник артилерії полку Лалаєв. А ні мене, ні Ніну не зачепило…

 Меж нашій радості не було, коли дізналися про закінчення війни. Ми дійшли до невеликого містечка в Австрії, йдучи три дні без відпочинку… А вранці стріляли всі у повітря, вітаючи Перемогу».

 23 вересня 1945 року Анна Пилипівна була демобілізована, повернулася до рідного села. Деякий час працювала у колгоспі. Коли переїхала до Сум, працювала в їдальні артучилища, на хлібзаводі. Вийшла заміж за Коновалова Аркадія Яковича, 1926 р. н.,  учасника війни.

          Має медаль «За відвагу» за участь у боях на північний схід від озера Балатон. Учасниця хору ветеранів.

Війна – це дуже важке випробування для людини.

Скільки долей, життів зламала, понівечила війна. Скільки людей виявило себе справжніми патріотами рідної України. Не всі повернулися, не всі вижили. Проте ті, хто дійшов до Великої Перемоги назавжди залишать у своїх серцях спогади про тих, хто загинув у часи воєнних лихоліть. Важко на війні, а особливо жінці.. скільки прекрасних доньок зростила наша Сумщина. Ось і старшина у запасі, розвідниця Коров’якова Анна Петрівна, яка народилася 20 червня 1920 року у м. Суми, не виняток. Закінчивши десятирічку у 1937 році, сумлінно працювала в Облспоживспілці рахівницею.

Та ось 22 червня 1941 року розпочалася війна, яку зустріла юна Аня Коров’якова у м. Станіслав (зараз м. Івано-Франківськ). Евакуюватися було пізно, тому й залишалася в тій частині, де проходив службу її чоловік Коров’яков Петро Іванович.

З 1941 по 1945 р. р. служила у полковій розвідці 240 Київсько-Дніпровської Червонопрапорної орденів Суворова та Богдана Хмельницького дивізії 842 стрілецького  полку.

 Багато чого довелося пережити під час служби. Посилали 6 разів Анну Петрівну  як розвідницю до тилу супротивника, через лінію фронту. Всі завдання виконувала чесно, самовіддано. Брала в полон і «язика», так це називається в розвідці. Була Анна Петрівна і в групі підтримки, і в групі захвату. Одного разу ледве сама не потрапила у полон. Добре, що вчасно нагодилися товариші. Саме той випадок запам’ятався розвідниці особливо. Тоді захопили у полон німецького офіцера, який надав дуже цінні відомості про дислокацію ворожих військ. І ось зараз, коли вже сплинуло стільки років, переживає всі ті події Анна Петрівна немов заново. У її душі завжди живе пам’ять про бойових товаришів, друзів, які не повернулися з поля бою. Була двічі тяжко поранена, контужена. Під час служби була нагороджена орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом «За мужність», медаллю «За бойові заслуги», «За доблесть і відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.», медаллю «За взяття Києва» та  багатьма ювілейними медалями.

Після закінчення війни довгий час працювала, відбудовувала зруйноване народне господарство. Спочатку з 1946 по 1954 р.р. працювала в Обласному центрі шовківництво – бухгалтером. З 1954 по 1956 р.р. разом з чоловіком Петром Івановичем, якого призначили головою колгоспу, проживали у с. Клепали Буринського району Сумської області. У 1956 році залишилася вдовою, бо чоловік трагічно загинув. Мужньо переборола всі труднощі, адже довелося самій піднімати двох дітей – доньку Олю (1950 р.н.) та сина Володимира (1954 р.н.). з 1956 по 1996 р. працювала касиром на Сумському автовокзалі, в облспоживсіплці.

З 1996 року Анна Петрівна на заслуженому відпочинку.

Повістка вже лежала на столі…

 Краснянська Анастасія Пантелівна була однією з активних учасниць клубу «Бойові подруги».

 У родині Краснянських було 7 дітей. Четверо з них виборювали волю на фронтах Великої Вітчизняної війни: Степан Пантелійович, 1912 року народження, офіцер-артилерист, після війни довгий час працював учителем історії та географії; Іван Пантелійович, 1921 року народження, загинув наприкінці лютого 1943 року в боях за місто Лебедин; Марія Пантелівна, 1924 року народження, працювала в партизанському шпиталі.

 Анастасія Пантелівна народилася 11 серпня 1918 року в с. Семереньки Тростянецького району Сумської області. Після закінчення 7 класів вступила до Харківського медичного технікуму. До війни рік працювала в одній з лікарень м. Харкова. Коли повернулася з відпустки до Харкова 22 червня 1941 року, повістка вже лежала на столі. Анастасія Пантелівна працювала у шпиталях Харкова, Архангельська, на Далекому Сході.

 Після демобілізації 1947 року жінка деякий час працювала операційною сестрою в лікарні м. Тростянець, згодом – у різних медичних закладах міста Суми. 1973 року вийшла на пенсію. Має медаль Жукова, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, ювілейні медалі.

 За розповіддю Краснянської К.П.

Комсорг прожекторного батальйону

Важка доля випала дівчині з Житомирщини – Раїсі Маргуліс (Ліпсман). До війни вона була студенткою Житомирського педагогічного інституту. У червні 1941 року потрапила в Оренбурзьку область, стала секретарем райкому комсомолу. Їй було доручено підібрати 20 дівчат для спецчастини. Такого щасливого випадку потрапити на фронт Раїса не могла пропустити. Після підібраних дев’ятнадцяти дівчат двадцятим вписала своє прізвище.

Раїса Маргуліс була комсоргом прожекторного батальйону. Своїм особистим прикладом  вона подавала приклад мужності, надихала молодих бійців на подвиги. Вона завжди було попереду, жвава, смілива, рішуча й відважна.

У складі 12 окремого зенітно-прожекторного батальйону вона брала участь в боях під Сталінградом, на Курській дузі, звільненні України. Війну закінчила у Будапешті. Демобілізувалася в 1946 році. Після війни закінчила Сумський педагогічний інститут і до виходу на пенсію, 30 років, віддала свій час улюбленій учительській роботі: працювала завучем шкіл № 18 та № 9, викладала російську мову та літературу, ділилася своїми спогадами про Велику Вітчизняну війну і навчала своїх вихованців любити Батьківщину, берегти мир.

Раїса Михайлівна Ліпсман любила поезію, сама писала вірші. Ось один з них:

Боевым друзьям посвящается!

Я не поет и не прозаик.

И рифмы, конечно, мои не точны,

Но все, что скажу я, поверьте, друзья, мне,

От чистого сердца и солдатской души.

 

Никто ведь не вправе забыть свой родимый,

Девичий воинский тот батальон, где жить мы учились,

Где вместе сражались за праздничный трепет

Отчизны знамен!

 

А разве забыть нам ученья, тревоги

И пост караульный, который несли

У стен Сталинграда,

В степях Украины и европейской земли?

 

В солдатских шинелях, совсем не по росту,

На линии связи, в землянках КП

Суровую службу несли мы, девчонки,

Во имя свободы и счастья Земли.

 

А было ведь трудно, и боязно было,

И маму на помощь мы звали тогда,

И плакали молча, войну проклиная,

Но вера в победу вперед нас вела!

 

И счастлива я, что в великой победе

И моего есть частица труда,

Что совестью чистой, душою открытой

Народу смотрю я сегодня в глаза.

 

Пусть годы идут, и силы уходят,

Но память солдатская долгу верна,

И здесь перед Вами, друзья, клянусь я

Солдатскую верность хранить до конца.

З піснею через війну..

 Лук’янова Олена Олександрівна  народилася 5 серпня 1922 року. Вона була найменшою четвертою дитиною в сім’ї службовця. Родина жила небагато, але дружно. Тяжкі будні полегшувала пісня, яку любили всі члени сім’ї. Особливо гарно співала Олена Олександрівна, навіть війна не змусила дівчину  мовчати; пісня супроводжувала Олену всю війну.

 Проходила службу Олена Олександрівна в 53-му запасному стрілецькому полку, в евакогоспіталі 1381 м. Торн, 205-му запасному стрілецькому полку.

 24 квітня 19744 року жінка потрапила в діючу армію. Пройшла Східну Пруссію, Польщу, Німеччину, перенесла поранення. Додому повернулася в званні єфрейтора, мала бойові нагороди.

У Генеральному штабі

 Гамзикова (Мухіна) Валентина Георгіївна, 1923 року народження, родом із Сибіру. 1941 року закінчила 10 класів. Мріяла вступити до інституту, але завадила війна. Багато випускників шкіл стали військовими в перші дні війни. Валентина Георгіївна вирішила теж служити Вітчизні. 

 У 1943 р. закінчила Київське воєнне училище зв’язку, отримала призначення в м. Москву. Із 400 дівчат, які були направлені до Москви, троє залишилися працювати у Генеральному штабі. Працювала техніком зв’язку три роки. Деякий час робоче місце Валентини Георгіївни знаходилося в метро, Генштаб був на Арбаті.

 Валентина Георгіївна виконувала різні доручення. Одного разу їй було дано завдання налагодити зв’язок з м. Калінін. Вона виконала його на відмінно. Неодноразово Валентині Георгіївні доводилося бачити Сталіна.

 У листопаді 1943 року під час перегляду спектаклю, в антракті, дізналася про звільнення від фашистів Києва. Усі люди дуже раділи цій довгоочікуваній новині.

 Пам’ятає жінка і великі колони полонених німців, яких вели через Москву;  і парад Перемоги 1945 року. Про останній вона сказала: «Було дуже символічно, те, що незабаром після закінчення Параду пішов дощ, усі знамена фашистської Німеччини, які лежали на площі, намокли і були схожі на ганчір’я».

  1946 року Валентина Георгіївна переїхала в Україну, вийшла заміж за Мухіна Олександра Гавриловича. Жили у Кролевці, Полтаві, Харкові, Шостці, Сумах.

 Вдячна Валентина Георгіївна Гаркавій Марині Олександрівні, яка зібрала жінок, учасниць Великої Вітчизняної війни, об’єднала їх і створила клуб «Бойові подруги». «Ми влаштовували чаювання, танці у Палаці ім. Фрунзе. Разом відзначали свята. Підтримували  одна одну у важкі хвилини», – розповідає жінка.

 Нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, вона не полишає роботу з патріотичного виховання молоді. Спілкується з учнями шкіл, прищеплює дітям любов до Батьківщини, порядність, людяність, прагнення до миру на нашій планеті.

Ніхто не забутий, ніщо не забуто…

Нагорна Марія Максимівна народилася 12 січня 1919 року в м. Охтирці Сумської області в багатодітній родині робітників. У 1938 році Марія закінчила  Охтирську фельдшерсько-акушерську  3-річну школу, отримала професію фельдшера. У цьому ж році закінчила курси санітарних медичних робітників.

1941 рік. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. Марія Максимівна мобілізована у званні старшого лейтенанта медичної служби і на посаді старшої медичної сестри починає працювати в евакогоспіталі 1029, який на той час знаходиться в м. Суми у приміщенні хімтехнікуму. Уже 1 липня 1941 року прийняли першу партію поранених. Госпіталь евакуювався на схід, знаходився і в лісах, і в багатьох містах; медичні працівники виконували свої обов’язки сумлінно. Умови були важкими, приміщення необлаштованими, замість 200 поранених лікували 400-500; у палатах знаходилось по 20-30 чоловік без опалення, без води, без достатнього харчування.

Марія Максимівна прослужила в цьому госпіталі більше ніж три роки, була демобілізована в 1944 році за сімейними обставинами, повернулася до м. Сум із чоловіком, інвалідом Великої Вітчизняної війни. Після закінчення війни працювала в лікарнях міста на різних адміністративних посадах. Із 1974 року – пенсіонер. Нагороджена 2 орденами, 15 медалями.

Орден від Жукова

27 липня 1925 року народилася Орлова (Ткачова) Ніна Павлівна. Родина Ткачових проживала у с. Хотомля Старосалтівського району Харківської області. Маленьку Ніну 1932 року забрала до себе бабуся – Єфросинія Антонівна, яка проживала в Харкові, неподалік тракторного заводу. Крім доньки в родині було ще три сини. Старший син, льотчик-випробувач, загинув у Фінську війну. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, молодшим синам Володимирові та Вікторові було 6 та 1 рік (відповідно).

В окупованому Харкові фашисти діяли, як у власному домі. Сотні юнаків та дівчат були вивезені на каторжні роботи до Німеччини. Подібна доля чекала й Ніну Ткачову, якій на той час ще не виповнилося 17 років. Якось до них завітали невідомі. Як з’ясувалось пізніше, вісім перевдягнених чоловіків – диверсійна група, яка мала на меті вивести з ладу об’єкт (цех) на території тракторного заводу, щоб німці не змогли налагодити ремонт своїх танків. Деякий час група переховувалася у будинку Єфросинії Антонівни. Напередодні повернення, старший групи звернувся до бабусі: «Вашу онуку німці заберуть до Німеччини. Можливо, ви її відпустите з нами?». Так у лютому 1942 року дівчина пішла з бійцями через лінію фронту, через Сіверський Донець, туди, де були наші.

Дівчина спочатку виконувала обов’язки батальйонного писаря.  Почалося військове життя…

Поранення, курси санінструкторів у Павлограді, і знову на фронт. «Андрій Жакінов привіз мене у полк. Грязь, сирість. Щойно настала перерва між боями. Командир, побачивши мене, промовив, як зараз пам’ятаю: «Вези у полк на кухню, картоплю чистити… Я щойно двох поховав…». Але Ніна Павлівна залишилася у 100-му полку 35-ї гвардійської дивізії, з яким дійшла до Берліна.

Якось Ніна несла з поля бою тяжко пораненого бійця. Похилого віку білорус був поранений розривною кулею в живіт. Вона прив’язала пораненого до себе і вирушила в путь. Поранений так вчепися в руку дівчині, що синьці потім три тижні не сходили. Він хрипів: «Не кидай… Врятуй… У мене п’ятеро дітей». Дотягла живого до медсанбату, але, оглянувши його, хірург-грузин зірвався на Ніну:

-                   Ткачова, ти при здоровому глузді?

-                   Здається. А що трапилося?

-                   А те, що ні я, ніхто інший йому вже нічим не зарадить – він неодмінно помре. Йому потрібно зробити переливання крові. Немає її в мене…

І знову дівчина врятувала старого. У неї теж була О(І) група крові. Поряд із операційним столом лежала санітарка, кров якої струменіла безпосередньо у вени ледь живого солдата. Коли лікарі впоралися і дозволили Ніні встати, вже смеркалося. У голові шуміло, ноги запліталися. Вийшовши на свіже повітря, вона притулилася до сосни…

Через деякий час Берамідзе (хірург) запитує:

-               А де ж санінструктор?

-               Пішла.

-               Куди пішла?

Медики стали шукати дівчину… А вона спала, притулившись до сосни…

За дві доби повернулася до свого полку, де її вже вважали загиблою.

А солдат-білорус вижив. Вісімнадцять років після війни він переписувався зі своєю рятівницею.

8 квітня полк, в якому служила Ніна Павлівна, вийшов на окраїну Одеси. Бездоріжжя. Сніг тане. Чекали солдати, що їм привезуть зручне взуття. Ешелон прийшов із валянками. «Їли ми мерзлу картоплю, яку вдавалося знайти, конину. Коли від Одеси йшли на Ізмаїл, настало свято Пасхи. Мадяри нас зустрічали пивом, вином, пасками з кукурудзи. Зайняли  Пластівський плацдарм. Зброю ми принесли, привезли з собою. А снаряди нам не підвезли…». Раптовий німецький контрнаступ обернув 100-й полк у відступ. Дійшло до того, що рядовій санітарці доручили рятувати штабні папери. Разом із рядовим Степаном, дівчина завантажила на підводу ящик із документами 35-ї дивізії, вирушили в дорогу. Навкруги вибухають снаряди, міни, неподалік триває бій, а в небі зависли фашистські літаки. «Ми потрапили у справжнє пекло, – промовила жінка. – Помітивши упряжу, що галопом мчалася у бік Дністра, фашистські льотчики вчинили за ними справжнє полювання. На нас посипалися бомби, злива кулеметних куль. Візник-Степан вдало маневрував. Але через деякий час коня було вбито. Степан теж загинув…Спробувала самотужки відтягти ящик, але… На вілісі повертався в частину після лікування заступник командира дивізії полковник Смолін Григорій Борисович. Він допоміг відвезти важкий ящик». За виконання цього завдання санітарка була нагороджена орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Йшли жорстокі бої за місто Кюстінг. 35-а стрілецька дивізія спрямувала всі свої зусилля, щоб звільнити пригород Киц. 100-й полк мав відволікти основні сили противника на себе. «Я зв’язалася з командиром полку по рації. Кричу йому, що вже сил немає. А він повторює: «Ні кроку назад!». Саме тоді Ніна Павлівна підняла в атаку бійців. Їй прямо в окопі маршал Георгій Жуков вручив орден зі словами: «Тобі ще ляльками треба грати, а ти в атаку бійців водиш…». З їх батальйону тоді вціліло всього 18 чоловік.

1945 рік. Бої за Зеєловські висоти. Саме там Ніна Павлівна втратила свою подругу – Ларису  Восикову. Разом з нею пройшла бойовими дорогами 1943-1945 років. «Не дійшла подруга до Берліна всього 70 км., – з болем промовила жінка. – Я тоді пообіцяла, що першу свою доньку назву її іменем».

Жорстокі бої велися на вулицях Берліна. «Наш полк вів бої на території зоопарку. Бомбардування. Стрілянина. Тварини нападали на наших бійців. Все навколо було загазовано. Повітря – наче сизий туман. Люди харкали кров’ю, кров ішла носом. Але ми перемогли», – із гордістю і болем промовила жінка. Це була і її  Перемога. І на рейхстазі вона теж залишила свій підпис.

Наприкінці війни Ніна Павлівна працювала у штабі полку. Бачила парламентаря Кребса, який мав домовитись про перемир’я. …Він відмовився зустрічатися з командиром дивізії. Вимагав зустрічі з командиром 8-ї армії Чуйковим.

Із теплотою згадує жінка, як вперше після війни замість грубої солдатської одежі всім жінкам, які дійшли до Берліна, видали легкі красиві шовкові сукні. «Чоловіки на нас дивилися, як зачаровані, – розповідає Ніна Павлівна. – Пізніше я перешила сукню на блузку».

 «Був у нас і син полку – Віктор Кривошеєнко, родом із Ворошиловграда. Його батько був льотчиком, загинув на четвертий день війни. Маму німці розстріляли. Ми з ним були як брат і сестра. Я хотіла, щоб він навчався у Чугуївському суворівському училищі, але за станом здоров’я він не пройшов медкомісію. У нього були затемнені легені. Після лікування він поїхав, і більше  не повернувся. Помер.»

Важкі бої на Тисі, звільнення Ковеля, Варшави, форсування р. Вісли, Одер, Шпреє – сторінки біографії відважної жінки.

1982 року туристичним потягом ветерани їхали шляхами своїх фронтових доріг. У списку однополчан, які проживають у Львові,  Ніна Павлівна знайшла прізвище – Варенников В.І. Чи не той це артилерист, командир батареї 120-міліметрових мінометів, який врятував життя Ніні Павлівни далекого 1942 року. Сталося це так: увагу командира привернула дівчина, яка виносила з поля бою пораненого бійця, раптом вона наче спіткнулася, а потім упала, мов підкошена. Старший лейтенант зрозумів, що трапилося. Через хвилину він був уже там, де вибухнув снаряд. Бійцеві, якого санітарка виносила з поля бою, вже не потрібна була допомога. А Ніна була жива. З-під коміра її гімнастерки цабеніла кров. (Мало хто з фронтовиків може похвалитися випадком, що їх, рядових бійців, врятував від смерті майбутній генерал армії). Дізнавшись, що її рятівник, нині генерал-полковник В.І. Варенников, командує Прикарпатським військовим округом, попросила щоб допомогли зустрітися. Короткою була зустріч фронтових побратимів у Львові, але запам’яталася вона Ніні Іванівни на все життя. На станцію Брюховичі, де стояв потяг, потім прибула дружина Варенникова – Ольга Тихонівна, пізніше з’ясувалося, що її теж добре знає Ніна Павлівна. Ольга Тихонівна після демобілізації, повернувшись додому, побачила розруху, нестерпні умови життя, написала лист командиру дивізії, повернулася служити в неї вже вільнонайманою. Згодом вийшла заміж за Варенникова.

«Наскільки наш солдат витривалий.  Протягом війни він не знав бліндажів. Усю війну провів в окопах. Валентин Іванович – добрий, ввічливий, солдат жалів. Сам перевіряв чим їх годують. Він мане врятував. Був головнокомандуючим Прикарпатського військового округу. І його хотіли оголосити ворогом народу?!»

Після війни Ніна Павлівна зустріла своє кохання – єдине на все життя. «1947 року вийшла заміж. Чоловіка було направлено в Сталіно, потім у Суми. Так ми опинилися тут. Познайомилися ми з ним у трамваї. Він тоді вчився в юридичній школі у Харкові, був на практиці в обласному суді. Він пожартував зі мною, ніби щойно розвівся з дружиною. У мене в кишені був вже купон на підвінечне плаття (хотіла вийти заміж за Віктора Драчевського, мого однокласника, поляка за національністю). Але зустріч із Іваном все перевернула. Я закохалася в нього зразу. Моїй бабусі Іван Орлов зразу сподобався. Разом з ним ми прожили у шлюбі 54 роки. «Мій Орлик» ніколи чорного слова мені не сказав». 2001 року Івана Опанасовича не стало. Біль від втрати близької серцю людини не вщухає. Щодня Ніна Павлівна згадує коханого чоловіка. 

Ніна Павлівна Орлова – єдина жінка в Сумській області, яка має три ордени Вітчизняної війни. Нагороджена медалями «За відвагу», «За звільнення Варшави», орденом Червоної зірки. Довгий час вона була учасницею хору ветеранів. Виступала в багатьох містах Радянського Союзу, Болгарії.

Боєць  МППО

Русакова Тамара Олександрівна народилася 15 січня 1923 року в с. Батурині Чернігівської області у родині службовця. Батько, Олександр  Антонович, закінчив Київський університет, мав учену ступінь. Мама, Віра Феодулівна, закінчила два курси Одеської консерваторії, мала чарівний голос. Брат, Павло, 1921 року народження, відмінник, помер від зараження крові.

1941 року Тамара Олександрівна закінчила 10 класів, навчалася добре. Займалася балетом, спортом, співала у шкільному хорі. 1941 року у спортивних лижних змаганнях зайняла І місце.

Вступила до Сумського педагогічного інституту на історичний факультет, але продовжити навчання не довелося. «Під час окупації ми жили в селі Степанівка, неподалік Сум. Як і багато інших людей, потерпала від голоду: ми ходили збирали картоплю, їли конину, бо більше нічого було їсти. Ті речі, які привезли з собою, обміняла на продукти.

2 вересня 1943 року, коли побачили нашого воїна, який їхав верхи на коні, ми з подругою вийшли йому назустріч, привітали квітами, плакали від радості, що нарешті неволя скінчилася…», – зі сльозами на очах промовила жінка.

1943 року Тамара Олександрівна була призвана до лав Збройних сил, але в діючу армію її не направили, а залишили в м. Суми проходити службу в загоні місцевої протиповітряної оборони (МППО). Була командиром взводу управління, у її розпорядженні 40 бійців. На церквах у місті були поставлені пункти спостереження (вишки). Казарма знаходилася на нинішній вул. Кооперативній. Щодня о другій годині ночі Тамара Олександрівна перевіряла пости. «Одного разу 1944 року мене розбудив черговий. Біля залізничної станції кружляв ворожий літак. Про це я доповіла у штаб, який знаходився по вул. Фрунзе (Воскресенський). Літак обстріляли, але не збили. Та приліт «гостя» не пройшов безслідно, він скинув на залізничні колії бомби. Добре, що вагони стояли порожні. Ніхто в ночі не постраждав, але вагони були потрощені, та про візит «гостя» нагадували великі воронки на землі …»

Дівчата зі взводу МППО допомагали хворим з палати незрячих  місцевого шпиталю, який знаходився по вул. Дзержинського. «Ми допомагали писати листи, виводили на прогулянку, заготовляли дрова, продукти для шпиталю», – розповідає ветеран.

У жовтні 1944 року Тамару Олександрівну направили на республіканські курси начальників штабів МППО, які вона закінчила на відмінно. Потім працювала в Сумськім облвиконкомі інструктором з МППО. Після ліквідації цієї посади працювала 40 років інспектором (старшим інспектором) в органах соціального забезпечення.

І після виходу на пенсію не полишила трудову діяльність: працювала контролером у «Романтиці», контролером у міському парку.

Є чим пишатися жінці: вона була нагороджена медаллю «За добросовісну працю у Великій Вітчизняній війні. 1941-1945 рр.», «Ветеран праці», має ювілейні нагороди, 18 грамот (з них 8 почесних) та 14 подяк за добросовісну працю.

Уже 27 років Тамара Олександрівна є членом клубу «Бойові подруги». Неодноразово брала участь у школах на уроках Мужності, заходах, які проходили на заводах та фабриках.

Спогади дитинства

 Сахно Світлана Георгіївна народилася 18 квітня 1936 року в селищі Посад Покровськ Одеської області Херсонського району (нині Херсонської області). Мама – Пугачова Віра Степанівна – учитель молодших класів. Батько – Філософ Георгій Миколайович – викладач фізики, знавець іноземних мов. У 1939 році батька призвали до армії. Додому він не повернувся ні з армії, ні після війни. Родині його доля не відома. Майже зовсім не знаючи батька, я його люблю до цих пір. Я з дитячих років пам'ятаю лише один епізод про батька. Це, мабуть, був день, коли його проводжали до армії. У нас було дуже багато галасливих людей. Коли вони вийшли з будинку, я вийшла за ними на подвір'я. У дворі була протягнута мотузка від сараю до рогу будинку, на ній висіла білизна. Під нею блукало теля і жувало білизну. Я хотіла погладити теля, а він мене буцнув. На мій плач прибіг з-за воріт тато, підняв мене, притиснув до грудей і заплакав. А я, теж зі сльозами, уперше і в останнє сказала слово «тато». Більше я його не бачила. Але це момент, наче на екрані, бачу я останнім часом часто.

 Отже, я далі пам’ятаю тільки маму. Ми вже жили в іншому селищі, називалося воно Арнаутка, як я пізніше дізналася. Але це вже була війна, зрозуміти події якої неможливо було дитячому розуму. Пам'ятаю, що мене ласкаво називали «чомучка».Одного разу я стояла на ґанку свого будинку, напроти в сусідському подвір'ї серед які літали і куд-кудахали кури, бігали якісь дядьки в незрозумілому одязі ... А наступного разу, стоячи на ґанку в очікуванні мами (всіх дорослих гнали на роботи) і питаючи: «Таточку, де ти, чому тебе немає вдома? Мамочко, коли ти прийдеш додому?», я побачила, що йде до мене жінка з нашим графином. Підійшовши до мене, вона дала мені графин, на дні якого лежали цукерки у вигляді довгеньких паличок, загорнуті в папір блакитного кольору. І майже одночасно до мене підійшли чоловік у формі (можливо німецький офіцер) з жінкою теж не в зовсім зрозумілому мені одязі, думаю, що теж формі. І ця жінка перекинула собі на руки цукерки. Перша жінка пішла плачучи. А я, навіть цього не розуміючи, глибоко не усвідомлюючи, помітила, як німець докірливо подивився на свою супутницю. Чому?

 А далі мої спогади переносяться в радгосп ім. Куйбишева, де пройшло моє дитинство і частково шкільні роки. Але про це окрема розповідь, вже більш глибокі спогади, пов'язані з почуттям страху, переживань, знову ж здивування дівчинки, яка передчасно подорослішала.

 Мені вже було зрозуміло, що йде жорстока війна, що тато моєї подружки Каті не прийде додому, бо мама плаче, отримавши якийсь лист, а Катя цілує мамині руки і примовляє: «Мамо, не плач. Я тебе дуже люблю!»

 Ми жили з мамою біля школи, в будинку з кількома кімнатами, як я потім вже дізналася, з окремими входами у квартири, де жили вчителі і обслуговуючий персонал.

 Чому, коли працювала? А тому що успіхи наших військ були не завжди переможними: фашистів гнали – школа працювала, фашисти проривалися – школа не працювала. Але ми, діти, все одно збиралися на шкільному дворі, шуміли, грали і навіть танцювали. На шкільному дворі завжди було багато дітей першокласників і старше, а я ще не школярка, завжди була серед них. Була війна, але в радгоспі нашому німців ще не було, і навчання тривало. Йдучи на уроки, мама або закривала мене в квартирі, або брала з собою на уроки, і я тихенько сиділа, на прохання мами, десь у куточку. І так було завжди, коли працювала школа. Але ми, діти, все одно збиралися на шкільному дворі, шуміли, грали і навіть танцювали.

 Мені явно пам’ятається такий яскравий епізод: на ґанку школи сидить німець і грає на губній гармошці. Ми бігали по колу і я як-то зупинилася перед ним. Він продовжував грати, злегка потягнув мене за руку і, гладячи по голові, плакав. «Чому він плакав?» – думала я, вислизнувши з його руки.

 Потім вже, згадуючи цей епізод, я міркувала. А може, у нього вдома теж така дівчинка, і він не знає, а може, не впевнений, що побачить її, коли повернеться додому. Адже він завойовник, що його чекає? А хіба всі німці хотіли воювати? А чому німці нас, дітей, що грають у дворі, іноді запрошували в коридор школи, де стояли столи, давали нам їжу. Це було тоді, коли в класах школи був розквартирований відділ. Вони чинили шинелі та інший одяг.

 Але одного разу, мабуть, наші війська зазнали поразки, і нас, що живуть в будинку біля школи і ще інших будинків поселили в тісні будиночки по кілька сімей на якомусь хуторі.

 Як довго ми там жили, я не знаю. Але знаю тільки, що наших мам гнали на роботи, і я часто тікала шукати маму, за що мама мене завжди дорікала. А одного разу я, все ж таки не дочекавшись мами, побігла садами (наш радгосп потопав в абрикосових, черешневих та вишневих садках), вибігла на дорогу, побігла швидко і почула гул літака, глянула вгору. І мені раптом здалося, що він дивися на мене своїми страшними очима. Я побігла ще швидше, скільки було сил, але їх не вистачило. Далі, почувши вибух, я, мабуть, втратила свідомість. А через кілька днів мене знайшла мама.  Пам'ятаю тільки, що бродила по бараку (то було одне з відділень радгоспу), заглядаючи в кожну кімнату, і на питання: «Чия це гарненька дівчинка?» відповідала: «Мамина». І в один з цих моментів я побачила, що йде до мене мама. Ми довго-довго обидві плакали, і я обіцяла мамі, що завжди буду її слухати.

 А коли вигнали фашистів, і я була вже першокласницею (вкотре сідала в перший клас), то на перервах ми, діти, бігали дивитися на яму, що залишилася біля школи після вибуху, кинутої з літака бомби.

 Але найстрашніше для нас було ще попереду. Одного разу ми, діти, грали у дворі будинку, де ми жили. Він розташовувався трохи нижче поля, за яким була ґрунтова дорога. І одного разу ми побачили що їде на мотоциклі фашист. Він відкрив по нас кулеметний вогонь. Ми почали тікати, щоб сховатися за скиртою сіна, яка стояла за двором. Разом з нами тікали і тварини (кішки, собаки, гуси, кури). Мабуть, куля потрапила в собачку, що бігла поруч зі мною, а вона, напевно, подумала, що це я її вдарила, і вкусила мене за ногу. У мене довгий час гноїлася рана на місці укусу, а зараз утворилася невелика виразка – можливо, це відгомін того страшного дня?

 А незабаром після цього випадку нас усіх вигнали на подвір’я, після якогось зібрання. Наші мами і діти старшого віку взяли вузлики, поклали на воза, і всі ми вийшли на дорогу. Ішли довго, нас підганяли фашисти, як тепер кажуть, поліцаї. А коли дійшли до сараю, розташованого на території центральної садиби радгоспу, нас, що йдуть ззаду, з якоюсь неймовірною силою штовхнули в сарай. Двері зачинилися. Було темно і сиро. Ми хотіли їсти, плакали, але наші мами нас утихомирювали, закриваючи рота. Як довго ми перебували в сараї, не знаю. Але коли ми вийшли з нього, то задихалися від достатку свіжого повітря. А подивившись на Дніпро, що протікав уздовж нашого радгоспу, побачили заграву (горіли очерети) від поверхні води до самого неба, а наблизившись до річки, побачили воду кольору м'ясних помиїв. Було дуже страшно. Мовчали дорослі і навіть діти раптом замовкли від жаху побаченого.

 І ще кілька днів (нас, що йдуть в етапі, розквартирували в центральній садибі радгоспу) ми спостерігали літаки, які пікірували над крекінг-заводом за Дніпром, а потім прийшла довгоочікувана Перемога.

 Я і мама повернулися до вцілілого будинку біля школи. Я продовжила навчання, не знаючи, з якого числа і місяця вона почалося. І коли в минулому 2009 р. на святі Дня Визволення, біля пам’ятника «Альоші», підійшов до мене кореспондент і несподівано для мене запитав: «Що для вас 1 вересня?» Я, дивлячись на нього, раптом відповіла:« У мене не було 1 вересня, тому що я сідала в 1-й клас кілька разів», – і чому пояснила: «Бо почалося важке, голодне (мама була пухла), післявоєнне життя».

 Але у мене була мама. Вона була моїм вихователем з дитячих років, вчителем з 1 по 4 клас, а потім до кінця своїх днів (я поховала її в Петропавловську-Камчатському) найкращим другом, найкращою, чуйною мамою, що присвятила мені все своє життя, важкі військові та післявоєнні роки, так і не влаштувавши і не намагаючись влаштувати своє особисте життя. Чому? Тому що ми обидві любили і чекали тата. Ми ніколи не говорили про це. Я ніколи не розпитувала про тата маму, тому що ми обидві боялися втратити нашу надію, нашу мрію. Отже, я в школі радгоспу ім. Куйбишева закінчила початкову школу, з 5 по 8 класи вчилася в школах м.Херсона, а у 9 та 10 класах у радгоспі «Городній велетень» (маму туди перевели на роботу, в початкову школу).

 У перший же рік після закінчення школи, в 1956 році вступила на санітарно-гігієнічний факультет Одеського медичного інституту. У м. Тернополі до цього часу відкрився лікувальний факультет медінституту, на перший курс якого набирали студентів, а на старші запрошували з інших інститутів. Я мріяла з дитинства бути лікарем (у нашому шкільному дворі ріс кущ бузини і по осені, коли приходили робітники з довколишніх садів з поля пити воду з колодязя, знаючи мою мрію, багато простягали мені нібито поранені руки і ноги, і я щедро обмазував їх «рани» соком бузини). Майже з усією своєю групою перевелася в Тернопільський державний медінститут, який успішно закінчила в 1964 році за спеціальністю лікувальна справа.

 На всіх етапах навчання була активною піонеркою, комсомолкою, стала членом КПРС.

 Після закінчення інституту була направлена до Тернопільської лікарнї, де працювала терапевтом і за сумісництвом лікарем-лаборантом з 1 серпня 1964 по 12 жовтня 1967 року. З 13 жовтня 1967 року по 20 травня 1970 працювала в Тернопільському обласному бюро судово-медичної експертизи на посаді експерта з дослідження речових доказів.

 З 22 травня 1970 року по 15 липня 1981 працювала на цій же посаді в Сумському обласному бюро СМЕ, куди приїхала за необхідністю організувати судово-медичну лабораторію з дослідження речових доказів, бо експертизи цього плану з Сумської області проводили у Харківському обласному бюро СМЕ.

 З 16 червня 1981 року по 24 квітня 1987 на запрошення працювала в Камчатському обласному бюро СМЕ на посаді експерта судово-біологічного відділу, періодично виконуючи посаду виконуючої обов'язки завідуючої лабораторії.

 24 квітня 1987 пішла з роботи у зв'язку зі встановленням інвалідності. Повернулась у м. Суми. Інвалідність не стала заперечувати з певних причин. Вийшла з лав КПРС з тієї ж причини.

 10 червня 1988 була прийнята на посаду експерта з дослідження речових доказів судово-медичної лабораторії Сумського обласного бюро СМЕ, крім того, працювала експертом Сумського районного відділення, експертом цитологічного відділення, а з 2 січня 1995 року до виходу на пенсію 9 грудня 1996 – на посаді завідуючої цитологічного відділення судово-медичної лабораторії.

 За час роботи в бюро судово-медичних експертиз мені присвоєно третій кваліфікаційний клас судово-медичного експерта і відповідний йому сьомий ранг державного службовця.

 Одружена з 1960 року. Чоловік – Сахно Антон Якович, уродженець Дніпропетровської області. Помер в 2010 році, 7 січня.

 У шлюбі в нас народилися 2 дочки, обидві закінчили школу № 18. Старша, Алла, живе з сім’єю в м.Сімферополі, працює викладачем англійської мови в Кримському університеті. Діти – старший син працює фізиком-програмістом, а дочка, закінчивши географічний факультет університету, працювала інженером-геодезистом, а нині викладач на своєму ж факультеті університету. Молодша –  Дюк Валентина – лікар-гастроентеролог Сумського обласного діагностичного центру. Діти (Олександр і Ганна) закінчили школу №18. Анна працює на насосному заводі на посаді менеджера з промислового виробництва, а Олександр заочно навчається на юридичному факультеті Банківської Академії. Мої онуки – сенс мого життя. Мені подобається бути мамою і бабусею.

 Усе моє життя на посту, все життя – навчання.

 Працюючи у відділенні лікарні ст. Тернопіль, пройшла підготовку з клінічної та лабораторної гематології, що, безсумнівно, допомогло мені в роботі судово-медичного експерта, а також дало можливість поєднувати з основною роботою в бюро СМЕ роботу лікаря гематолога в гематологічному відділенні Сумської обласної лікарні.

 Будучи прийнятою на роботу в Тернопільське обласне бюро СМЕ і пропрацювавши 2 роки (таке правило для набуття права працювати за фахом), півроку займалася на курсах спеціалізації в Центральному ордена Леніна інституті удосконалення лікарів у м.Москва, а потім вчилася на обов'язкових через кожні 3 роки тематичних теоретико-практичних курсах підвищення кваліфікації за 1,5-2 місяці в цьому ж інституті, або в Ленінградському ордена Леніна інституті удосконалення лікарів ім. С.М. Кірова, а після розпаду СРСР – в інститутах удосконалення лікарів мм. Харкова та Києва.

 У 1979 році у вечірній час закінчила курси екскурсоводів при Сумському бюро подорожей та екскурсій. Написала текст екскурсії на тему «Природа – наш друг». У вихідні і святкові дні возила екскурсії природознавчими місцями Сумщини, а також супроводжувала екскурсійні поїздки до Прибалтики, Хатині (Білорусія), Києва і міста-героя Севастополя.

 Коли працювала на Камчатці, мені ці знання стали в нагоді не тільки як для секретаря партійної організації (бюро СМЕ), але і як пропагандиста-захисника природи та одного з головних його представників – Людини.

 З 1990 р. по 1992 р. по вихідних днях і у вечірній час навчалась у Сумському народному університеті «Природа». Відвідуючи заняття на факультеті «Лікарські рослини», я була обрана деканом цього факультету. З метою поглиблення знань у цій області закінчила заочні курси в Інституті нетрадиційної медицини м. Києва і 31.01.1993 р. отримала сертифікат про присвоєння кваліфікації «Фітотерапевт».

 У 2002 році на базі Київського гуманітарного інституту в м. Бучі Київської області прослухала курс лекцій викладачів МІХС щодо здорового способу життя.

 Ці знання та отримані в Сумському народному університеті «Природа», Інституті нетрадиційної медицини м.Києва використовую під час спілкування з великим колом знайомих і незнайомих спочатку людей, які відвідують заняття в різних кампаніях пропозицій біологічно активних добавок і слухачів виставок здоров'я в м. Суми та містах Сумської області (Ромни, Конотоп, Шостка, Охтирка, Крснопілля, Недригайлів, с. Коровинці, Глухів, Лебедин), у м. Чернігові та області (мм. Ніжин, Прилуки, Бахмач, Ірпінь) та с. Озера Київської області.

 Такою є моє громадське життя до і після входу на пенсію.

 У даний час товаришую з членами клубу «Бойові подруги», який очолює Левитська Надія Олександрівна. У січні 2008 р. вона попросила мене допомогти їй організувати свято – зустріч жінок клубу з нагоди його 30-річчя.  Я без вагань погодилася і пишаюся цим і тим, що з тих пір я теж член клубу.

 Чому? Тому що мені дуже приємно спілкуватися з ними в міру своїх можливостей, допомагати їм. Адже всі жінки клубу пліч-о-пліч з воїнами Радянської армії пройшли всі важкі дороги війни, від перших боїв важкого 1941 року до переможного завершення Великої Вітчизняної війни в 1945 р. – найважчої і найжорстокішої з усіх воєн, які коли-небудь пережив наш народ.

 Все далі в минуле відходять події тих років. Буваючи в даний час разом з учасниками тих грізних подій на зустрічах зі школярами, і слухаючи правдиві розповіді ветеранів, я завжди кажу дітям, що я – «дитина війни», і нинішнє покоління своїм життям зобов'язане всім учасникам бойових дій, підпільникам, партизанам і трудівникам тилу.

 І я вірю, що в нашій пам'яті ніколи не зітреться велич і героїзм радянського народу, його зразкова мужність, що дозволили врятувати людство (а значить і мене, і всіх нас, що нині живуть на землі) від загрози фашистського поневолення. І пам’ять про великий подвиг радянського народу і його збройні сили буде передаватися з покоління в покоління.

 9 травня 2010 я разом з Надією Олександрівною та іншими ветеранами була на святі, присвяченому Дню Перемоги. Було сказано багато теплих добрих побажань ветеранам Великої  Вітчизняної війни.

 І раптом один з тих, хто виступав сказав, що діти-війни відіграли велику роль у наближенні Перемоги над фашистами. І я раптом відчула таку гордість за всіх своїх однолітків, за їх мам, за всіх, хто знаходився в тилу ворога у ті грізні воєнні роки... Це почуття мене супроводжувало до самого будинку. Навіть, перебуваючи в ТЮГу (багато хто після урочистої зустрічі і я в тому числі пішли в театр), осмислюючи чудову виставу, я його пов’язала з сказаними словами.

 А прийшовши додому, я мимоволі потягнулася до маленької книжечки, що збереглася в мене з 1985 року, і відразу відкрила сторінку з віршем, написаним журналістом Дмитром Павловичем Дажиним під час перебування наших військ у Польщі 16.01.1945 року. У листі своїй коханій він писав з фронту: «Людей встречаю много интересных. Солдатки наши – замечательный народ. И покормят, последним поделятся, и посочувствуют (дескать, чего это вы, товарищ майор, тут мотаетесь, не ваше это дело!) и душу отогреют… Вот хотя бы такая картинка: заходим мы с одним солдатом (он старше меня лет на 8) в избу погреться, отдохнуть немного. Присели. Солдат закурил. А тут польский мальчонка лет пяти бегает. Солдат увидел его, и глаза его потеплели. Из вещмешка достал два куска сахара, угостил мальчугана, а потом разговорился с ним, стал играть. А перед тем, как уходить, подхватил малыша на руки и поднял до потолка, а сам улыбается. «У меня, – пояснил он мне, – дома такой же постреленок растет». И вздохнул глубоко. Я попытался даже сложить стихи об этом:

 Мальчонка русый в польской хате

 И рядом с ним мой друг – солдат,

 И вот не выдержал характер –

 До слез солдат мальчонке рад.

 Он подхватил его, как мячик,

 Поднял под самый потолок…

 - И у меня такой же мальчик –

 Неугомонный паренек. –

 Сиял мальчонка, улыбался,

 К солдату, как к отцу, прижался…

 Я видел – счастлив был солдат.

 Простился. Снова нам в дорогу,

 И нет покоя, нету сна,

 А там, за дверью, за порогом,

 Ждала суровая война…»

 Так, дійсно, попереду чекала сувора війна. Бо ці рядки були написані 16.01.1945 р. Прочитавши цей вірш я, була до сліз схвильована. І рада за хлопчину і солдата, за ту радість, яку вони подарували один одному. Можливо, і мій батько під час короткого перепочинку в будь-якій хаті в Польщі або Чехословаччини, а може, вже в Німеччині, побачив дівчинку, якою була я, коли він ішов на фронт і був щасливий. І ним, як і всіма воїнами-визволителями, опанував загальний настрій: тільки вперед!

 І це надзвичайно правдиво. Чи не тому я, доросла жінка, на зустрічі ветеранів з мером міста Мінаєвим Н.М., яка  відбувалася на території військового ліцею у День Перемоги, так схвильовано відреагувала на слова одного з тих, хто виступав.

 Він у своєму виступі звернув увагу на те, що діти війни відіграли велику роль у наближенні Перемоги. Радості моїй не було меж. Очі мої світилися від щастя. Я відчувала себе надзвичайно красивою і щасливою дівчинкою-донькою. І це почуття супроводжувало мене ще довгий час...

 І тому дуже хочеться, щоб військові лихоліття, не торкнулися наших дітей, онуків і правнуків. Щоб не знали вони військових гроз, ні військових тривог. Щоб йіли вони сильні, сміливі, горді і красиві до здорового мирного життя, мирної праці і творчих дерзань.

 І дуже хочеться, щоб вони по-доброму пам’ятали про ті страшні події, які перенесло фронтове покоління. Щоб ми, хто живе нині, і наступне за нами покоління жили на мирній квітучій землі.

 Рідшають ряди ветеранів, рідшають ряди фронтових бойових подруг і, буваючи на зустрічах зі школярами, разом з ними я завжди хочу сказати: «Дорогі діти, вдивіться в їх добрі очі, вслухайтеся в їх правдиві промови, які виходять із глибини душі. Від серця до серця, від одного покоління до іншого – така фронтова пам'ять – вірна закону естафети і цю естафету вони передають вам, дорогі дівчатка і хлопчики. Щоб не тьмяніла пам’ять про гарячий фронтовий час Великої Вітчизняної війни. І наче пам’ять вічного вогню, жила у ваших серцях, бо головне знаходиться в серці людини».

Равенсбрюк…

 Ішов буремний 1917 рік. У країні було неспокійно, але нове життя просилося на світ, воно хотіло жити, не дивлячись ні на що. Це була дівчинка, Світлична (Скворцова) Єліконіда Савівна, яка народилася 10 червня 1917 року в м. Суми.

 Тяжке було дитинство в Єліконіди, та вона дуже хотіла вміти читати й писати. Батьки віддають її до Сумської школи № 1, де вона закінчує 7 класів. Навчалася добре, хотіла мати вищу освіту, але тяжке матеріальне становище батьків змушують у 1933 році освоювати професію копіювальниці та піти  працювати на завод ім.Фрунзе. Вдень працювала, а ввечері вчилася на робфаці. Давня мрія стати медиком штовхнула на рішучий крок – вона їде в Харків і поступає на робфак медінституту. В 1935 році після успішного закінчення робфаку була зарахована студенткою першого курсу лікувального факультету 1-го медичного інституту Харкова. Роки навчання пройшли непомітно. У червні 1940 року Єліконіда Савівна стала дипломованим спеціалістом медиком.

 У свої двадцять три роки, окрилена молодістю та світлою надією, вона погодилася б поїхати в будь-який куточок країни. Ним став після вузівського розподілу далекий від України, від її рідних Сум м. Чарджоу в Туркменії. Саме в Чарджоу на посаді лікаря-терапевта обласної  лікарні і починає свою медичну біографію Єліконіда Савівна. З перших днів роботи на туркменській землі вона мала багато випробувань. Особливо незносною була жара.

 З часом, спілкуючись із хворими, з місцевим населенням вивчила звичаї туркменського народу, особливості їх національної культури і традицій.

 І все ж найбільш складною проблемою для молодого лікаря виявилася хвороба місцевого населення, як традиційні, так і досить поширені серед жителів середньоазіатських республік, так і досить рідкі, з ще не вивченими клінічними симптомами. Долаючи мовний бар’єр та повсякденні негаразди, не дивлячись на брак часу, вона готова була готова вислухати кожного пацієнта, надати допомогу кожному, хто її потребує. Допомагали їй і досвідчені лікарі та медичні сестри. Одним з таких доброзичливих, професійно грамотною людиною в її пам’яті назавжди залишився хірург обласної лікарні в Чарджоу Федір Олексійович Олейников. Через деякий час в м. Чарджоу Єліконіда Савівна зустріла і свою долю – познайомилася з інженером-залізничником Миколою Івановичем Скворцовим. За кілька місяців до війни вони взяли шлюб.

 Військлікар Є.С. Скворцова мобілізована 23 червня 1941 року і зарахована до складу медсанбату 104-ї танкової дивізії, сформованої в м. Мари на території Туркменії. Вже в середині липня 1941 року 104-у танкову дивізію перекинули під Смоленськ, де в цей час йшли жорстокі бої з німцями, які рвалися до Москви.

 Згідно наказу командування 104-а танкова дивізія увійшла до ударного угрупування військ генерал-лейтенанта В.Я. Качалова, яка стояла в обороні. Ситуація на цій ділянці в липні 1941 року була критичною. Беручи до уваги це, командування прийняло рішення висунути 104-у танкову дивізію на передні рубежі оборони.

 Досі в родині Єліконіди Савівни зберігають трикутні конверти з її листами, які були написані нею з фронту в Чарджоу та до батьків.

 Через місяць жорстоких боїв під тиском значних сил противника дивізія фактично втратила свою боєздатність. За словами Єліконіди Савівни, у медсанбаті молоді танкісти плакали не від отриманих опіків, ран, а від безсилля що-небудь вдіяти проти вогню штурмової авіації противника. Німці в повітрі не мали протидії з боку нашої авіації, шквальним вогнем буквально палили на землі танки та оборонні укріплення. Танкістам часто не вистачало снарядів, пального, навіть звичайних кулеметних патронів. Про їжу та воду, навіть про власне життя в ці години та хвилини ніхто не думав.

 У серпні 1941 року ті танкісти, які залишилися в живих, разом з медсанбатом потрапили в оточення. На підводах по розбитих лісних дорогах і топких болотах їм довелося потай  протягом кількох днів пробиратися вглиб території, на схід. Вийшли до населених пунктів Рославль, Починок, що на Смоленщині. Але тоді коли звернули південніше, на територію Калузької області, медсанбат разом з пораненими приєднався до армійського польового шпиталю № 104, який входив до складу 43-ї армії. Так сталося, що шпиталь мав такий же порядковий номер, як і танкова дивізія, у якій проходила службу Єліконіда Савівна. На початку жовтня 1941 року велика кількість бійців та командирів 43-ї армії, у тому числі медики шпиталю, потрапили в оточення. Лікарі та медичні сестри з пораненими бійцями намагалися вибратися на волю.

 Під час одного з нічних привалів у невеликому яру поблизу Мінського шосе голодні, виснажені люди були виявлені фашистами. Їх направили в тимчасовий табір для військовополонених у м. Рославль. Хворі, голодні, виснажені бійці потребували медичної допомоги. Єліконіда Савівна та інші медики допомагали пораненим у зоні концтабору.

 Пізніше полонених перевели в концтабір на території Бобруйська. З’ясувалося, що саме тут у Бобруйську знаходилися частини Руської визвольної армії генерала Власова. Власівці поставили полоненим медикам жорсткий ультиматум: перейти на бік їхньої армії, бо їх чекають концентраційні табори на території Німеччини та люта смерть. Але ніхто з військовополонених лікарів не піддався на умовляння й не перейшов на їх бік. Тоді, коли власівці зрозуміли, що нічим лікарів підкупити не можна, наказали їх покарати.

 Єліконіду Савівну та інших жінок-лікарів перевели до штрафних таборів на території Прибалтики, звідти – у жіночий концтабір Равенсбрюк, який знаходився на території Німеччини.

 Умови життя в таборі Равенсбрюк були жахливі. У бараках  4-6 жінок мали ділитися 1 місцем на нарах. Про відпочинок для виснажених непосильною каторжною працею в каменоломнях  жінок не могло бути й мови. Водянисті супи з напівгнилої брукви, кухоль чорного сурогату кофе та 250 грамів хліба, а згодом 150 грамів, два рази на тиждень 20 грамів маргарину, шматочок сиру та ложка повидла – це був пайок, прожити на який в умовах найтяжчої фізичної експлуатації було неможливо. 60000 жінок табору померли від голоду та хвороб.

 Фашисти убивали разом з жінками і їх дітей. Багать дітей за своє коротке життя ніколи не знали нормальних умов життя. Виснажені, напівголі і беззахисні діти були приречені на загибель.  Протягом 1942-1945 років у таборі народилося 863 дитини. Усі вони померли одразу або  через кілька днів після народження.

 З березня 1944 по травень 1945 року Єліконіда Савівна Скворцова жила в загальному бараку і працювала в каменоломнях.  Її табірний номер SU 40523, написаний чорним чорнилом на невеликому трикутникові з тканини малинового кольору, який пришивався на робочий одяг полонених, до сих пір зберігається в сімейному архіві як реліквія побаченого та пережитого в жіночому концтаборі Равенсбрюк.

 Після звільнення з травня 1945 по квітень 1946 року лікар Єліконіда Савівна Скворцова залишалася на території Німеччини, лікувала поранених в одному з радянських військових шпиталів Берліну.  Тільки після демобілізації у квітні 1946 року вона змогла повернутися в м. Чарджоу.

 Через деякий час після повернення Єліконіда Савівна поновила роботу лікаря-терапевта в поліклініці. Уже після війни в Чарджоу у подружжя Скворцових народилися діти – син Ігор та донька Тетяна. Так розпорядилася доля – у квітні 1961 року лікар Є.С.Скворцова повертається з Туркменії в Україну, на свою Батьківщину, у Суми. У місті вона працювала дільничним лікарем медсанчастини виробничого об’єднання ім. М.В. Фрунзе, згодом заступником головного лікаря 4-ї міської клінічної лікарні, очолювала лікарсько-консультативну комісію цієї лікарні, міську ВТЕК.

 Пройшли роки, загоїлися рани, відбудували міста і села. Та ніколи не загоїться рана на серці. Страшні цифри 40523 нагадують про перенесені страждання.

 Жінка частий гість у школярів шкіл. Уважно слухають діти ветерана війни і вчаться бути такими ж людяними й відважними.

Епізоди з життя….

 Олександра Іванівна Сопа (Лихачова), 1926 року народження, рано стала сиротою. Мати померла, коли дівчинці виповнилося 4 роки. Батько загинув у перші дні війни. Маленька Саша жила разом з бабусею та дідусем у с. Воловенково Петровського району на Харківщині.

 Олександра Іванівна проживала у прифронтовій зоні (по річці Донець проходила лінія фронту). Селище часто переходило з рук у руки. Коли там стояли радянські війська, Олександра Іванівна працювала у шпиталі (палата важко поранених). Але через три місяці знову прийшли фашисти.

 «У нашому селі зв’язок з партизанським загоном підтримувала Рябініна Марія Федорівна. Вона часто приносила листівки, які ми розповсюджували. Вона врятувала життя пораненому лейтенанту, родом з Сибіру. У нього розпочалася гангрена. Вона провела операцію, вилікувала офіцера.

 1942 рік. Зима. До нас хтось постукав у вікно. То були 5 наших розвідників, які попросили, щоб ми їх пустили на ніч. На їх прохання я рушила у сусіднє село Боронівка, щоб дізнатися, чи є там німці (10 км). Постукала у вікно крайньої  хати. До мене вийшов чоловік без руки, на моє запитання відповів: «А вони тобі треба?» У цьому селі в одній з хат перебував німецький штаб. Його мали перевезти в інше місце. Фашисти завантажили штабні документи на сани. Саме тоді розвідники взяли у полон усіх офіцерів і солдат. На деякий час полонених розмістили у нашому сараї. Розвідники віддячили за допомогу – подарували мені дзеркальце. Я про нього вже давно мріяла…», – розповіла жінка.

 Ще в її житті була пам’ятна зустріч: «1943 рік. Німці хазяйнують у нашому селі. Якось до мене підійшов хлопець у німецькому вбранні, але вів розмову російською. То був наш розвідник (Анатолій, 19 років). Разом з двома товаришами його закинули в тил німців під Лозовою. Але двоє десантників-розвідників загинули, тільки він залишився в живих. Я була обурена тим, що він не втік до наших – 3 км перепливти через Донець. Весь час за ним доглядали німці, але коли везли в концтабір в м. Барвінкове на мотоциклі, він зміг приховати від них гранату. Дорогою розвідник підірвав її. Німці розгубилися, а він тим часом втік.

 40 км через ліс, поле пробирався до нашого села. Його сховала жінка, потім я разом з Анною Мосаловою перевела його на нашу вулицю. Деякий час ховали його в ямі на городі, носили йому харчі. Він давав нам з Анною завдання – ми  ходили по сусідніх селах і збирали інформацію про кількість ворожих військ, техніки. Щоб перейти лінію фронту він попросив дістати дві гранати та пістолет. Німці нічого не ховали, не замикали. Склад боєприпасів влаштували у дворі будинку, де проживав наш товариш Олексій (9 років). Він нам допоміг дістати необхідну зброю.

 Разом з Анатолієм і Анною ми вирішили перейти лінію фронту. Її фашисти добре укріпили: скрізь побудували дзоти.

 Ніч. Дощ. Ми підповзли до колючого дроту, перекусили його кусачками. Німці ретельно охороняли свої рубежі. Вони мабуть відчули, що хтось неподалік– весь час пускали ракети. Ми змушені були відійти від того місця. Наступної ночі повернулися, перетнули лінію колючого дроту, дійшли до села. У хаті на краю села стояли фашисти. Ми сховалися на горищі. Стягнули хліб, масло. Ми на горищі – німці в хаті. Вранці кури, яких намагалися спіймати  німці, полетіли на горище, але вони не полізли за ними. Вночі ми переповзли в інше місце, сховалися в окопі під листям. Цілий день поряд з нами ходили німці, але нас не помічали.

 Наступної ночі ми перейшли колгоспний сад, дорогу, заміновані городи, перепливли Донець.  Анатолій майже дотягнув мене до берега – я погано плавала.

 Анатолій знав пароль, тому ми швидко пройшли пости. Мокрі, брудні ми зайшли до штабної землянки. Там нас нагодували, обігріли, висушили. Анатолій доповів зібрану нами інформацію. Нас із Ганною направили в місто Ізюм, де ми працювали у шпиталі. …Через деякий час до нас завітав солдат, приніс документ, в якому говорилося, що нам оголошено подяку за значну допомогу у звільненні Петровського району. Анатолій хотів нас забрати, щоб ми служили у розвідці. Але дід мене не відпустив. Через тридцять років з розвідником Анатолієм ми знову зустрілися в м. Харкові».

 Після закінчення війни жінка працювала в райкомі партії, в райкомі комсомолу. Вийшла заміж за військового Сопа Василя Володимировича. Він тривалий час був директором заводу «Сумсільмаш». «Люди тоді були добріші, людяніші. Вони допомагали один одному і хотіли допомагати. Я з вдячністю згадую всіх, хто у важкі часи підставив своє плече…», – завершила  свою розповідь Олександра Іванівна.

Її любили й поважали

 Терехова Марина Трохимівна навчалася на 4 курсі Харківського зоотехнічного інституту і не думала, що невдовзі доля внесе великі зміни в життя. Ішов грізний 1941 рік…

 Марина Трохимівна добровільно вступила до лав Радянської армії. Спочатку рядовим бійцем, а потім одержала звання єфрейтора, молодшого сержанта, сержанта. Була техніком 527-го окремого дорожньо будівельного батальйону 51-ї армії, який переформували в 65-й воєнно-дорожній загін, який входив до діючої армії.

 Марину Трохимівну любили і поважали бійці, тому обирали її комсоргом роти, батальйону, загону. 1943 року жінка вступила в КПРС.

 За довгі роки війни (а на фронті Терехова Марина Трохимівна була з вересня 1943 до 1945 р.) її військова частина поновлювала мости, зруйновані противником, будувала автомобільні дороги, до яких безперервним потоком із тилу на фронт привозили боєприпаси, військову техніку, продукти харчування – усе те, що так необхідне для боротьби і перемоги.

 Марина Трохимівна з гордістю згадує, що бійці дорожнього загону могли подолати будь-які труднощі, будь-які якнайскладніші роботи – покласти прифронтові дороги, дороги в зимовий час, коли надворі лютував сильний вітер, а руки потерпали від морозу. Але ні снігові замети, ні ожеледь, ні великі морози не могли призупинити рух автотранспорту.

 Довелося жінці брати участь і в героїчній обороні Сталінграда, де бійці 527-го батальйону під вогнем фашистів збудували 2 мости. За героїчний внесок усіх учасників – бійців і командирів – було нагороджено медаллю «За оборону Сталінграда».

Для них не було нічого святого…

 Толочина Тамара Михайлівна народилася 10 липня 1924 року у м. Астрахань, але невдовзі родина переїхала до Києва, де батько працював на військовому будівництві в системі охорони. Мати була вихователькою у дитячому садку. У сім’ї, крім Тамари, росла ще одна донька. Після закінчення 7 класів Київської школи № 36 дівчинка вступила для навчання до медтехнікуму. 

 Була студенткою ІІ курсу медтехнікуму,  коли розпочалася війна.

 22 червня фашисти бомбили Київ, люди подумали, що сталася аварія на військовому будівництві. Але виявилося зовсім інше. Тамара Михайлівна з болем у серці згадує перші дні війни: «Ми бігали, кричали, плакали від жаху.  Бачили, як наші солдати покидають Київ. Що відбувалася на фронті, ми не знали». 

 Майже весь ІІ курс медтехнікуму пішов на фронт, серед добровольців була і Тамара. Її зарахували до евакогоспіталю № 1880, який вивозив поранених з передової на Московському та Сталінградському напрямах. Дивитися на молоді покалічені тіла була не змозі: «Спочатку ми і голосили, але потім трохи призвичаїлися. Хоча до цього звикнути не можна. Вивозили бійців найчастіше вночі, бо вдень бомбили. Для німців не було нічого святого».

 У 1942 році Тамара Михайлівна була поранена, перенесла контузію, лікувалася у своєму госпіталі. Після одужання їй наказали супроводжувати двох офіцерів до ст. Прохолодна на Кавказ, та не судилося швидко повернутися назад, бо потрапили в оточення. Удень переховувалися, а вночі через болота, чагарники пробиралася до своїх. Тяжкі умови життя підірвали здоров’я Тамари Михайлівни– відкрилися рани.  Після лікування в шпиталі м. Тбілісі вона продовжила службу в штрафбаті № 369.

 1944 року стала телефоністкою, супроводжувала кораблі, літаки у штабі ВПС ЧФ у м. Севастополь. Людське горе не залишало байдужим нікого, пережите болем відгукується в серці ветерана: «Що я чула? «SOS», «Корабель розбитий», «Падаємо в море», «Горимо»… Я їх чую, а допомогти не можу. Як це?....  Мене вразило, що сталося під Євпаторією: десант висадився в море. Катерам не можна було пристати до берега через малу глибину; усіх до одного – 700 моряків – там поклали вогнем, а катери підірвали».

 «Харчування було погане. На 4 чоловіки нам давали 1 банку консервів та сухарі. Як робили ці сухарі мені досі цікаво знати – їх можна було тримати день у роті, і вони не розтавали. Взагалі говорити про харчі  для нас було заборонено – табу.  Жили у траншеях, бліндажах, землянках».

 З 26 ротою зв’язку пройшла Тамара Михайлівна Гудауті, Гагри, Геленджик, Новоросійськ, Керч, Євпаторію, Севастополь.. Пережила голод, холод, поранення, смерть друзів і незнайомих солдат, але залишилася доброю і чуйною до чужої біди. 15 листопада 1945 року демобілізувалась. Має нагороди: орден Вітчизняної війн, орден “За мужність”, ювілейні медалі, знаки.

 Працювала медсестрою в с. Боромля Сумської області. Разом з чоловіком-офіцером об’їздила півсвіту: Львів, Київ, Ковель, Нова Земля. Випробувала себе в різних професіях: була бібліотекарем, продавцем. «Не була тільки прибиральницею та сторожем. Роботою не гребувала», – згадує жінка.

 1974 року родина Толочиних приїхала на постійне місце проживання до Сум. Чоловік очолював відділ кадрів нафтопровідного управління, дружина працювала касиром. Михайла Лаврентійовича не стало 23 лютого 1980 року. Зараз Тамара Михайлівна, інвалід ІІ групи, проживає сама. Дуже болісно реагує на реалії сучасного життя.

Дружина капітана

Її так і називали «дружина капітана». Війна не завадила любові. Фронтове подружжя воювало поряд, переносячи всі воєнні тревоги разом.

Лідія Григорівна Фролова (Шерстюк) на фронт пішла добровольцем, бо не змогла забути страшні роки окупації рідного міста Суми, коли з людей знущалися, страчували, розстрілювали. І тільки-но з’явилася нагода після визволення міста радянськими військами, вона відразу ж пішла до військкомату і змінила свою мирну професію рахівника на військову – зв’язківця. З 1943 року служба проходила у 9-й зенітній дивізії, а згодом у 9-му штурмовому батальйоні. Неодноразово молода дівчина дивилася в обличчя смерті. А Лідії було лише 18 років. Про її хоробрість та військову вправність ходили легенди. Солдати від подиву не знали, що сказати, коли маленька гнучка дівчинка сама взяла в полон німецького офіцера, обер-лейтенанта, і привела його до штабу. Іншим разом вона дивом врятувалася під час бойового завдання, коли під нею вбило коня, товариші її загинули, а Ліду смерть обминула – її врятували радянські солдати. Товариші говорили: «Ти – щаслива, дівчино! І у вогні не гориш, і у воді не тонеш, як у казці!» І дійсно, під час страшенної пожежі у Празі Лідія Григорівна теж врятувалася, їй допомогла медична сестра Зіна Буденешвілі. Їм довелося зустрітися знову тільки після війни.

Уряд нагородив Лідію Григорівну медаллю «За відвагу». Її фронтові дороги пролягли через Україну, Польщу, Чехословаччину, Австрію, Угорщину, Німеччину. Вона брала участь у штурмі Берліна.

Війна – це завжди несподівані зустрічі, неочікувана  радість, а не тільки біль і смерть. Усю війну Лідія Григорівна воювала поряд з рідним братом – Василем, а їхні військові дороги неодноразово перетиналися. А з чоловіком, Фроловим Іллею Олексійовичем, вони взяли шлюб 1945 року. Як реліквія зберігається в їхній родині червоноармійська книжка, де стоїть відмітка про шлюб. Подружжя повернулося додому напередодні нового 1946 року.

Після війни життя Фролових склалося щасливо, хоча були свої труднощі і тривоги.  У родині Фролових шестеро дітей, це зразок дружної родини.

Зараз лейтенант Фролова Лідія Григорівна є членом клубу «Бойові подруги». Неодноразово була учасницею Уроків Мужності у школах міста.

Вона виграла генеральну битву

Шаміна Лідія Олександрівна народилася 27 жовтня 1927 року в місті Суми. Жила вона разом з вітчимом, Василем Іваном Івановичем, та матір’ю – Ганною Митрофанівною. Вітчим був чех за національністю, мав вищу військову освіту, яку здобув у Празі, брав участь у війні в Іспанії. Його залишили для підпільної роботи в місті.

Коли розпочалася війна, Лідії виповнилося 14 років. Під однією з кімнат їхнього будинку був підвал, про який не знали навіть сусіди. Вхід у підвал був накритий великим килимом. У цьому підвалі постійно знаходились поранені солдати, ті, які зуміли втекти з території тюрми, де нині школа № 8. Для цих солдат документи виготовляв Євген Зубченко, а Лідія Олександрівна переводила їх в Курську область. Дорогою їх ніхто не зупиняв. Найчастіше вдень вони проходили 40 км. В Олександрівці у знайомих ночували. (Вони були добрі люди: нагодують, дадуть соломи, щоб зручніше було спати, ні про не розпитують). Наступного дня Лідія та солдат чи офіцер, якого вона переводила через лінію фронту, за Рильськом переходили в Курську область.

Колись повертаючись додому, Лідія Олександрівна побачила людей, яких повісили німці, тоді їй дійсно стало страшно. Це  їй сниться навіть сьогодні.

Одного разу була облава. Тоді в підвалі будинку в Шаміних перебувало 8 чоловік. Мама, Ганна Митрофанівна, коли побачила німців у сусідньому дворі, дуже злякалася: «Ми загинемо», – промовила жінка. Але Лідія Олександрівна не злякалася.  Вона попросила маму, щоб та пішла на город чи до річки, а сама залишилася вдома. Перед війною вітчим заставляв Ліду вчити німецьку мову: кожного дня не менше 20 слів заучувати. Коли німці зайшли до двору, Ліда усміхаючись привітала їх німецькою мовою: «Добрий день. Проходьте в дім. Я живу з мамою, батько рано помер…» Німці були здивовані, що дівчина розмовляє з ними чистою німецькою мовою. І навіть не стали заходити до кімнати. Так було врятовано життя не тільки родині Шаміних, але й 8 солдатам та офіцерам, що переховувалися в підвалі.

Теплими словами згадує Лідія Олександрівна свого вітчима – Івана Івановича. Він погано говорив українською мовою, а російською – з акцентом. Іван Іванович дуже піклувався за дружину і донечку. Йому зробили фальшиві документи, що він нібито просидів у в’язниці за ідейні переконання проти радянської влади. Івана Івановича залишили для підпільної роботи. Під час війни він працював пічником, ходив по селах, брав із собою доню. Поки вона стежила за тим, що відбувається навколо, мав бесіди зі зв’язковими.

Коли м. Суми було звільнено, Іван Іванович пішов на фронт. У листопаді 1943 року був важко поранений. Лікувався в Сумах в офіцерському шпиталі. Лідія Олександрівна тоді навчалася в медичному училищі, вночі чергувала біля дорогої серцю людини. 13 січня 1944 року у неї на руках він помер.

  Згадуючи про роботу в підпіллі, Лідія Олександрівна наголосила, що в групі кожен знав не більше 5 чоловік. Так вона знала Віру Руденко, Віктора Сипач, Володимира Теребуна, Дмитра Косаренко, родину Батюків. Підпільники весь час шукали зв’язків з партизанами. Одного разу натрапити на партизан здалося дівчатам, Лідії Шаміної та Вірі Руденко. «Ми не знали від радості: плакати чи сміятися. Вони нас нагодували, розпитали про німців. А коли ми пішли додому, дали нам листівки і вивели з лісу», – пригадала жінка.

Після війни до пенсії працювала в ЛСУ медсестрою.

У  партизанському загоні

 25 січня 2005 року відсвяткувала свій ювілей (85 років) Шелюк Лідія Яківна, родом з міста Бобруйська, Білорусія. Батько, Копейчик Яків Миколайович, помер рано. З мамою, Євдокією Герасимівною, залишилося четверо дітей. Жили погано. Тому мати не суперечила проти раннього шлюбу доньки. У 16 років Лідія Яківна вийшла заміж.

 «З чоловіком ми жили на самому кордоні. Він був комісаром 23 стрілецького полку.  Напередодні війни, – з болем згадує жінка, – наші розібрали зброю. Раптом  війна. Моїй доньці щойно виповнилося 2 роки. Ми намагалася скоріше покинути район, де йшли бойові дії. Німці швидко просувалися на схід. Ішли фактично по наших слідах. Ми дісталися м. Смоленська. Але оскільки його вже бомбили,  поїздом ми повернулись до с. Бишенковичі неподалік Вітебська, де проживала моя свекруха. Незабаром приїхав мій вітчим, Акушевич Тарас Григорович, який втік із німецького полону. Разом з ним ми повернулися в м. Бобруйськ, яке вже було захоплене німцями. Вітчим і мій брат пішли до партизанського загону. Мені вдалося влаштуватися в комендатурі, на кухні. Відомості, які мені вдавалося зібрати про німців, передавала до партизанського загону. Мабуть, фашисти про щось довідалися. Мене разом з мамою кинули до в’язниці. Мою донечку направили до німецького дитячого будинку. Потім я з сестрою и мамою потрапила до концтабору під м. Орша. Територія табору обнесена колючим дротом, який весь час перебував під напругою. Ми жили у великих бараках. Нари від клопів були чорні. Щодня нас посилали різати торф, укладати його штабелями для просушки. Тих, хто був придатний для фізичної роботи, незабаром направили до Німеччини. Мама навіть своє пальто мені віддала. Потім їй повідомили, що всі, хто від’їхав, померли – отруїлися кофе. Під Оршею наш потяг потрапив під обстріл. Кілька чоловік, скориставшись ситуацією, втекли. Щоб більше ніхто не втік, вікна  (вузькі отвори угорі вагонів) заколотили. Але ми вирішили – обов’язково втечемо. Для цього вибили заколочене вікно, щоб бачити, де ми знаходимося. Я вилізла через нього, ледь не впала. Вибратись назовні і стрибнути з вагону вдалося ще кільком жінкам з нашого вагону. З сусіднього вагону виплигнули кілька чоловіків. Німці помітили нашу втечу – почали стріляти. Жінки і чоловіки (близько 10 чол.), яким вдалося втекти, зустрілися у лісі. Ми вирішили йти до партизан. Але де вони знаходяться, ми, звичайно, не знали. Шукали довго. Місцеві жителі допомагали нам: годували, поїли, радили куди краще йти. Я часто ходила у «розвідку». Якщо німців у селі не було, виходила на околицю, знімала хустинку – це був знак, що німців у селі не має. Одного разу в селі нас жінка попередила: «Той чоловік, що щойно пройшов біля вас – бургомістр. Тікайте, він зараз покличе німців!» Ми були настільки виснажені, що ледь рухалися. Коли почули слова бабусі – де й сили взялися… Вийшли за село, чуємо німецьку мову… Але переслідування німці припинили, бо швидко темніло. Ніч провели у хліві. Вранці розпитали жінку, яка йшла по воду, про партизан. Вона назвала село Биково, порадила, щоб далі ми не заходили, зачекали партизан в тому селі: вони самі часто приходили до нього. Потім вона сходила додому, принесла нам поїсти.

 Дійсно, незабаром ми зустрілися з бійцями партизанського загону. Начальник особливого відділу розподілив прибулих по загонах. Я стала розвідницею».

 Жінка пригадала деякі моменти зі свого партизанського життя. На чолі партизанської бригади, яка складалася з 5 загонів, стояв Базидевич. Командиром партизанського комсомольського загону, в якому перебувала Лідія Яківна, був Василь Винокуров. Командир розвідки загону – Рибаченко Михайло Юхимович.

 Перше завдання – забути не можна. Фашисти хотіли вивезти худобу. Щоб цього не допустити, партизани мали вигнати її. «Я вела 5 корів. Німці побачили, що роблять партизани, відкрили вогонь. Я впала, корів не відпускаю, міцно тримаю за мотузки. Хтось кричить мені, можливо хотів пошуткувати з мене: «Ковалева, тримай, бо втечуть», – продовжила свою розповідь жінка.

 Одного разу на хутір, де перебували партизани, несподівано увірвався німецький танк і загін солдат. Партизани мусили відступати. Переправилися через річку. Рушили у бік траси Мінськ-Москва, а за нею теж німці. Фактично відступати їм було нікуди. Лідія Яківна під одежею ховала прапор загону. Щоб він не потрапив до німців, дівчина сховала його у купі хмизу, під іншу купу поклала палку, щоб знати, де шукати прапор. Після того як небезпека минула, дівчина повернулася, щоб забрати прапор.

 Далеко в лесу горит огонь,

 Раздается песня под гармонь,

 Мы сидим в своей землянке,

 Сушим на огне портянки,

 А как только ночь настанет,

 Партизаны двинутся в поход –

 На разведку и в засаду,

 В одиночку и отрядом….

 И вагоны летят под откос…», – словами пісні Лідія Яківна розповіла про життя партизан.

 Доля розлучила жінку з її донею. Якою була  доля дівчинки?

 Клару з дитячого будинку забрала сестра Лідії Яківни до себе, потім переправила до батька, Якова Миколайовича, у партизанський загін. Дітей, які перебували з партизанами, вивозили в більш безпечні місця. Яків Миколайович не встиг доставити онуку на літак, який мав вивезти малюків. Цей літак був збитий, з 29 малят не вижив ніхто. На наступному літакові вивезли пораненого командира, разом з ним і вилетіла маленька Клара.

  Після повернення додому Лідія Яківна зразу почала шукати свою донечку. Але звісток про її місцезнаходження не було. Раптом надійшло повідомлення, що дітей, які були вивезені з Білорусії, направляють на батьківщину. Можливо, серед них буде й маленька Клара. «Я дуже боялася, що не зможу її знайти, або не впізнаю, коли побачу – вона підросла, змінилася. У монастирі за 12 км. Від Могилева я знайшла свою донечку. Так сталося, що ми змушені були там заночувати. Уночі жінка розбудила мене і каже: «Ваша доня плаче. Йдіть до неї. Вона думає, що мама знову її покинула». Наступного дня ми повернулися додому», – продовжувала свою розповідь жінка.

 Чоловік, з яким Лідія Яківна взяла шлюб вдруге – Микола Антонович Шелюк, льотчик, потім став ад’ютантом командира полку (за станом здоров’я не міг більше літати), потім заступник начальника штабу. Воював у Кореї. Демобілізувався 1957 року. Працював заступником головного енергетика заводу «Насосенергомаш». Разом Лідія Яківна та Микола Антонович прожили 45 щасливих років. 

Фронтовими дорогами з піснею

 Широкова Олександра Володимирівна в серпні 1943 року була призвана Краснопільським райвійськкоматом до лав Радянської армії. У цей час їй було лише 18 років, але її відразу призначили у роту телефонного зв’язку. Потрапила до 234 запасного стрілецького полку 1-го Українського фронту. Командувала взводом зв’язку.

 Олександра Володимирівна завжди добре співала, тому згодом її забрали до музичного взводу (у цьому ж полку). У шпиталі перед відправленням на фронт вилікуваних бійців, музичний взвод обов’язково давав концерт. Співали вдень і вночі, взимку і літом.

 Пройшли пішки з боями від Курська до Варшави, під час дощу, снігу, спеки.

 «Коли зайняли Київ, побачили жахливе видовище: усе знівечено. Йшли за фронтом. Іноді в населених пунктах стояли 1-2 тижні, відвідували шпиталі. Одного разу у великій казармі, де знаходилося більше тисячі чоловік, давали концерт. Раптом почалося бомбардування, казарма почала палати, хто зміг вискочив на вулицю. Тоді загинуло багато людей»

 У лютому 1945 року Олександра Володимирівна була демобілізована за станом здоров’я. Дома відпочила, підлікувалась і почала працювати інструктором Краснопільського райкому комсомолу.

 У 1946 році пішла працювати до 1-ї міської лікарні м. Суми бухгалтером, звідки через 31 рік вийшла на пенсію. Широкова Олександра Володимирівна ветеран праці, має нагороди.

Кохання з першого погляду існує.

Однією з активісток клубу «Бойові подруги» є Шпотіна (Батуріна) Віра Павлівна.

Народилася 27.06.1923 р. у с. Мала Ворожба Лебединського району. Закінчила 10 класів.

На перепоні здійснення мрії – продовжити навчання – стала війна. Але Віра Павлівна все ж подала документи на навчання у Харківський медичний інститут. Повертаючись додому дізналася, що фашисти вже під Сумами. У селах, для того щоб сховатися від бомбардувань, обстрілів, копали окопи. В одному з таких окопів сховали односельці дівчину. Вночі разом з подругою Віра Павлівна пішла до лісу, де зустріла кілька розвідників з партизанського загону, які відвели дівчат до партизанського загону в Грайворон.

Через деякий час партизани отримали завдання розвідати, що відбувається в Сумах, які ворожі сили перебувають в місті. Разом з розвідниками пішла і Віра Павлівна. Партизанський загін прикривав відхід дивізій від Сум, але самі партизани потрапили в оточення. За наказом командира стали відступати до лісу. Але під час відступу кулеметна черга прошила дівчину. Поранена деякий час переховувалася в лісі. Після виходу з оточення партизани були зараховані до лав діючої армії. Віра Павлівна працювала медсестрою. Довелося пережити тяжкий відступ. У боях багато втратили воїнів. Їх дивізію було направлено на переформування до м. Старий Оскол. І знову в бій.

38 армія, 276 дивізія 318 медсанбат – місце служби Віри Павлівни. Жінка брала участь у звільненні м. Суми, Києва, Житомира, штурмі Карпат. «Жорстокі бої були за м. Циска. Поранені йшли потоком. Раптом у небі з’явилися близько 50 ворожих літаків. Бомби рвались скрізь. Нас оглушило, присипало землею у бліндажі. Артилеристи, що були неподалік, відкопали тих, кого присипало землею. Дівчат перерахували, декількох не було, стали копати далі… Тоді витягли й мене… Командир 59 артилерійського полку, коли мене побачив, промовив: «Ця дівчина стане мені за дружину». Я його тоді навіть не запам’ятала… Але через деякий час (я вже після поранення була демобілізована, повернулася на батьківщину) він приїхав на Сумщину, шукав мене у Ворожбі, хтось йому підказав, що є такий населений пункт – Мала Ворожба. Вразило те, що він бачив мене всього один раз – полюбив.  Кохання ми пронесли крізь життя. Трохим Юхимович про мене дбав, оберігав. Хотілося, щоб у кожного було таке кохання у житті», – так оповіла історію свого кохання щаслива жінка.

Була в житті жінки ще одна кумедна, не вигадана історія. То було у Карпатах, перевал Руський. Після кількох діб чергування Вірі Павлівні та лікареві Серафимі Ельмурзаївні було дано три години для відпочинку. «Спати вже не хотілося, десь неподалік журчала водичка, ми вирішили освіжитися. Але коли ми надійшли до води, чуємо, хтось говорить німецькою… Побачили неподалік ворожих солдат. Вони самі наблизилися до нас, показали, що хотіли б здатися у полон… Ми повели їх до штабу. Але коли ведуть полонених, конвоїри йдуть позаду, поруч, а ми йшли попереду, наче не ми, а вони нас у полон взяли… Німців  ми відвели до штабу. Ці «полонені» залишилися у нашому медсанбаті, працювали санітарами. Коли згадували цей випадок, з нас часто сміялися», – розповіла жінка. За цей мужній вчинок жінок нагородили медаллю «За бойові заслуги».

Пам’ятає жінка, як одного разу до них звернулись бандерівці, погрожували, що коли не буде надана допомога їх командиру, то знищать всіх, хто у шпиталі. Разом з лікарем Віру Павлівну, із зав’язаними очима відвезли до підземного бліндажу. Після надання медичної допомоги їх відпустили. Віднайти те підземне «місто» так і не вдалося.

Пам’ятає, як загинула її подруга. Закохані вже прощалися, коли вибух снаряду перервав їх побачення. «Там де вони стояли – залишилася тільки воронка», – пригадала жінка.

Після війни Віра Павлівна жила там, де проходив службу чоловік.

1955 року вони переїхали до м. Суми, збудували собі дім. З любов’ю згадує Віра Павлівна свого чоловіка. Шанували свого командира однополчани, приїздили неодноразово до нього на зустріч. Втіхою після смерті чоловіка, 1987 року, стали для Віри Павлівни її сини.

Сестра Марії Бадаєвої

Дуже часто на уроках мужності Тамара Василівна Шульженко (Бадаєва) розповідала про долю своєї сестри – Марійки, партизанки, страченої у грудні 1941 року фашистами. Про себе говорила мало. Не говорила вона і про непросту материнську долю – під час війни втратила двох маленьких синів Толю і Валерика. Пам’ятають сослуживці і Володимира Шульженко, слідчого Ковпаківського райвідділу внутрішніх справ, який виконуючи завдання був поранений і невдовзі помер.  

Доля у цієї жінки не проста. Мріяла стати лікарем, поступила на робфак при медінституті. Але через хворобу мами, кинула навчання, повернулася до Сум, стала працювати.

У липні 1941 року з заводу ім. Фрунзе було мобілізовано 15 чоловік у м. Лебедин, в якому стояв авіаполк. У майстернях ремонтували літаки, автомашини, які обслуговували полк. Саме в ці майстерні Тамара Василівна була оформлена телефоністкою, бібліотекарем. Але робила все те, що було необхідно. Разом з чоловіком Миколою Антоновичем, який служив у цьому полку,  вона пройшла всю війну, відчула всі її тяготи.

Після війни жінка навчала дітей вишивці, працювала в ПК ім. Фрунзе. Вдома донька зберігає багато її робіт: картини, ікону, рушники та ін. 

Звичайний «працівник» війни

 Зоя Костянтинівна народилася 6 грудня 1919 року у с. Б. Колодязь Вейделівського району Воронезької області. Закінчила 8 класів Томської середньої школи. 1939 року вийшла заміж за Шушаликова Олександра Івановича, який під час війни походив службу у 6 танковій армії.

 Зою Шушаликову любили всі: і поранені, і колеги. Завжди допоможе, завжди привітна і усміхнена. У польовому шпиталі № 3611 Зоя працювала медсестрою з 1942 року. Ще до війни закінчила дворічні курси медичних сестер у місті Томську. Служба у польовому шпиталі – це тяжка повсякденна праця, бо поранені надходять постійно, особливо в дні наступу. У лютому 1944 року Зоя Костянтинівна перевелась, за сімейними обставинами, до евакогоспіталю № 6035.

 Таких людей, як Зоя Костянтинівна, у роки Великої Вітчизняної війни були мільйони – звичайних «працівників» війни. Але саме вони кували Велику Перемогу. У мирні дні Зоя Шушаликова працювала у різних медичних закладах міста Суми, уряд нагородив її орденами і медалями.

 На педагогічній ниві

 Одна з «бойових подруг» Шалаєва Лідія Йосипівна народилася 28 вересня 1927 року в м. Суми.

 Навесні 1941 року закінчила 6 класів школи № 3, а восени цього ж року змушена була разом із родиною поїхати в евакуацію до Мордовської автономії. Незважаючи на грізні роки війни, Лідія розпочала навчання в педагогічному технікумі. Повернутися до рідного міста дівчина змогла лише 1944 року. У звільненому місті Лідія Йосипівна серйозно зайнялася навчанням; спочатку вона закінчила підготовчі курси, а потім продовжила навчання в Сумському педагогічному інституті, який закінчила 1949 року.

 Її прийняли на роботу інструктором відділу пропаганди й агітації Сумського обкому комсомолу.

 Наприкінці 1949 року вийшла заміж за офіцера Шалаєва A.B. і виїхала на місце служби чоловіка в м. Остров Псковської області, де працювала викладачем історії вечірньої школи при Островському Будинку офіцерів.

 Із серпня 1960 р. до вересня 1972 року проживала в Азербайджанській PCP, де продовжив службу чоловік. Викладала історію в школі № 13 м. Шандора і школі № 30 м. Кіробада.

 З 1972 до 1975 р. Лідія Йосипівна їздила разом із чоловіком у закордонне відрядження до Африки в м.Алжир.

 Після повернення на батьківщину родина Шалаєвих оселилася в м.Курську, де Лідія Йосипівна працювала викладачем історії в школі робочої молоді.

 З 13 жовтня 1985 року після 35-річної роботи на педагогічній ниві Шалаєва Л.Й. на заслуженому відпочинку. Вона нагороджена медаллю «Ветеран праці», Похвальною грамотою Міністерства освіти РСФСР, пам'ятним знаком «60 років звільнення Сум».

 З 1989 року Шалаєва Л.Й. проживає в м. Суми, бере активну участь у роботі ветеранської організації і клубу «Бойові подруги».

Зі спогадів

 Поповкіна Людмила Миколаївна «Народилася 8 серпня 1935 року. Належу до представників покоління «Діти війни». Моя батьківщина – м.Грайворон, Білгородської області, Російської Федерації. Батько – партійний працівник, мати – учителька. Війна застала в м.Ленінське Курської області. Це великий залізничний вузол. Важко передати жахи війни в дитячих очах: постійні бомбардування, термінова евакуація, море крові, розгромлені потяги з військовими, що поспішали на фронт, товарні вагони, наповнені людьми похилого віку, дітьми та жінками. Наш потяг їхав на Схід, а ми жахалися бомбардувань. Згодом потяг зупинився і всі скотилися під укіс. Шлях продовжили пішки. У волзьких степах, рятуючись від бомбардувань, ми знизу бачили, як бомби потрапили в потяг і весь ешелон охопило полум'я. Довгий, голодний шлях до переправи. Довелося чекати багатоднів та ночей. Це була єдина переправа, де перевозили поранених, обози, людей, череди... Ночі не існувало. Від стрілянини та вибухів світло було всю добу. Вода – червона від крові, а у повітрі грізні силуети «мессершмітів» і невпинний, нестерпний, роздираючий душу шум моторів, крики дітей, поранених – справжнє пекло на Землі. Дехто, особливо діти, не дочекалися переправи, а нас переправили. Потім ми довго йшли, під’їжджали кіньми, де-не-де нас годували (голод був справжнім супутником).

 Привезли нас до села Усть-Кераман, Енгельського району, Саратівської області. Німців уже виганяли з Сибіру.

 Усе красиво: на горищі зерно, родзинки, але отруєні.

 Почався мор, не встигали ховати, помер і мій молодший брат. За селом знайшли замерзле картопляне поле – ледве вижили.

 Повернулись після звільнення від німецько-фашистських загарбників на батьківщину в 1944 році, де теж був голод.

 До 9 років не ходила ногами. У 10 років поступила Томарівську середню школу Бєлгородської області. У 1960 році закінчила Харківський інститут культури. Міністерством культури України була направлена завідуючою районною бібліотекою до с. Червоне Сумської області. Після співбесіди мене залишили в Управлінні культури облвиконкому старшим інспектором  бібліотечної справи, де працювала до 1980 року. Потім – старшим методистом центральної профспілкової бібліотеки СНВО ім. Фрунзе. З 1985 року стала активно працювати в клубі «Бойові подруги», проводила вечори-зустрічі трьох поколінь, вечори-зустрічі ветеранів, вшанування ветеранів».