Історія 232 дивізії в особах

За матеріалами збірки

"Слава воїнам-визволителям"

Відвідали ветеранів, записали  спогади пошуковці Сумської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 6 під керівництвом Калашник Т.О. (2004-2007 рр.)  

Редактор – Богословська О.Б.

Комп’ютерна верстка, упорядкування, сканування та обробка  ілюстрацій, оформлення титульної сторінки – Калашник Т.О.


Бохонько Володимир Порфирович – воїн 605 (794) Червонопрапорного ордена Суворова стрілецького полку 232-ї Сумсько-Київської орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова, Богдана Хмельницького стрілецької дивізії.

 Ветеран народився у 1925 році в с. Рибці Хотінського району Сумської області. Закінчив 7 класів. Ходив пішки до с.Стецьківки у школу. А 8-й закінчував у м.Лебедині.

 Коли почалася війна, потрапив до партизанського загону за сприянням двоюрідного брата Лисенка Дмитра Павловича, теж родом з с. Рибці. Брат – військовий, до війни вже мав звання капітана. Його направили у штаб партизанського загону Ковпака. Одного разу він нелегально з’явився у рідному селі. З родичів знайшов тільки Володимира. “Заберу тебе ад’ютантом, якщо загинемо, то разом”, – під час зустрічі промовив братові.

 Оскільки могла просочитися інформація, що Дмитро Павлович був у селі, то Володимира Порфировича могли відправити у Германію. Усе це зваживши, він вирішив піти з братом.

 Село Рибці фашисти спалили. Багатьох людей розстріляли, декому вдалося врятуватися.

 Коли фронт став наближатися до Сумщини, партизани вирішили піти назустріч військовим частинам. Заздалегідь вперед відправляли розвідників. Вони координували просування партизан. Із віськовими частинами 232-ї стрілецької дивізії зустрілися вночі. Володимира Порфировича призвано на воєнну службу Хотінським РВК Сумської області 15.01.1943 р., зараховано до 605-го стрілецького полку 232-ї стрілецької дивізії. Службу в цій дивізії проходив із січня 1943 року до вересня 1943 р.

 Був зв’язківцем. Чергував у штабі на телефонному апараті. Якщо переривався зв’язок, зв’язківці по черзі ходили його налагоджувати. Більше за все, як згадує ветеран, зв’язківців непокоїло те, що німці, щоб дістати живого язика, робили наступне: переривали зв’язок, закидали провід кудись на дерево. Зв’язок перервано – маєш його відновити, а німці у засідці вже тебе чекають...

 Через важке поранення голови 15 вересня 1943 р. був направлений в 15-й евакогоспіталь. На лікуванні перебував майже рік (до березня 1944 р.). Після одужання воювати довелося на ІІІ Білоруському фронті. Служив у 620-му стрілецькому полку 164-ї стрілецькій дивізії 31-ї армії (з березня 1944 р.  до серпня 1945 р.).

 Але поранення давало взнаки. З 2 по 16 серпня 1945 року знаходився на лікуванні у частині № 11924, де було встановлено діагноз “стойкие остаточные явления после осколочного ранения левой теменной области с повреждением кости и мозгового вещества». Був демобілізований.

 Одночасно закінчив заочно фінансовий технікум у Харкові і 9 та 10 клас школи. Працював інспектором по фінансуванню промисловості в облфінвідділенні. Потім контролером КРУ. Навчався у Ленінграді у фінансовій академії. Після її закінчення направляли працювати на Сахалін. Володимир Порфирович мав ІІ групу інвалідності, не поїхав за направленням. Працював 30 років у Білопіллі, очолював фінвідділ. Потім перевили до Сум в облбудбанк заступником начальника. А через кілька місяців Володимира Порфировича призначили завідуючим міського фінвідділу. Одночасно з виконанням цих обов’язків він ще був заступником начальника облфінвідділу.

 Зараз перебуває на заслуженому відпочинку. Ветеран пишається своїм сином, генералом Бохонько Констянтином Володимировичем, донькою, онуками. 

 Має нагороди: орден Червоної зірки, 2 ордени Вітчизняної війни І ступеня, орден “За Мужність”, ювілейні медалі.


Хочеться усіх познайомити з ветераном ІІ Світової війни, захисником Сумщини Боярком Федором Андрійовичем. Його доля нерозривно пов’язана з долею його народу: одні біди, одні радощі, одна Перемога.

 Народився герой 7 травня 1925 року в с. Осоївка Миропільського району Сумської області. Дитинство проходило як і усіх дітей: батьки працювали в колгоспі, хлопчик ходив до школи. Та війна розлучила рідних. Батько й брат Іван пішли на фронт. Іван невдовзі загинув, а батько переніс полон, дійшов до Берліна і після війни повернувся додому.

 Малому Федорові в окупації доводилося ховатися, щоб не потрапити до Німеччини.

 1943 року Федір добровільно пішов до армії. Був зарахований до окремої роти хімічного захисту 232-ї стрілецької дивізії. Вважалося, що німці можуть застосувати отруйний газ, і, щоб не допустити цього, бійці роти ходили в розвідку, пильно стежили за маркування цистерн, що йшли залізничною дорогою.

 Ще й зараз пам’ятає Федір Андрійович, як вперше ходив на завдання із села Глибне в м. Суми, як змушені були відступати від Харківської греблі, як втратили бійця.

 У його уяві постає тільки-но звільнене місто, розбите, зруйноване. По вулиці ходили полонені, на Червоній площі стояла шибениця. Люди радо зустрічали воїнів – визволителів, але на їх очах були зрозумілі сльози.

 Федір Андрійович найжорстокішими боями за визволення Сумщини вважає бої під Штепівкою, Липовою Долиною, Ромнами.

 На аеродромі під Васильковим героя контузило. Приказка стверджує: «Немає худа без добра». Так і в житті Боярка, бо саме в санчастині він зустрів своє перше кохання – Світлану Світличну, яка загинула у лісі під Яссами. Та не міг він довго затримуватися в санчастині і тому невдовзі повернувся до рідної частини.

 Бій під Будапештом знову вивів ветерана зі строю. Тієї ночі розвідників, автоматників і саперів направили до залізничного мосту, щоб захопити його і не пропустити ворога. Тільки рано-вранці добралися до дотів, як перед очима Федора Андрійовича все стало червоним, чорним…Поетапно поранених довезли до станції Синовата на Донбасі. Уже звідти в березні 1945 року боєць повернувся додому, тримаючи в руках наволочку із бідними пожитками, бо мішка в шпиталі не знайшлося.

 Мир повільно входив у душу героя, повертав до життя. І  хоч по ночах він кричав: «За Батьківщину!», вдень працював, одружився з Марією Григорівною Заїкою, з якою в садок разом ходив, і в школу, і жив по-сусідськи в селі.

       Зараз Федір Андрійович – заслужений пенсіонер. Як і подобає, любить землю, любить на ній працювати. Пишається ветеран власноруч вирощеним горіхом і квітами, що ростуть у палісаднику, на городі, перед будинком уздовж дороги. «Не можу без квітів. У мене часто беруть сімена. Я дуже радий цьому. Бачу, що моя справа є корисною». А ми побажаємо всім сіяти барвисті квіти і вирощувати зелені горіхи, а не триматися за чорний автомат.


Гуйва Іван Никифорович народився 6 лютого 1925 року в с.В.Вистороп.

Батько грамоти не знав, тому не вимагав від сина добрих знань. А йому найбільше подобалася математика. Знав цей предмет на відмінно.

Родина Гуйви потерпала від голоду 1932-1933 років. «На моїх очах померла бабуся, її дочка – Параска, мама лежала не підіймалася…», – з болем промовив ветеран.

Після закінчення 7 класів працював у колгоспі (підвозив воду до тракторів).

Про роки окупації ветеранові згадувати важко, але він розповів один епізод, який стався з ним. «Багато людей, які ненавиділи радянську владу, вступили на службу в поліцію. Одного разу мене покарав поліцай – посадив у підвал. Він ходив по хатах збирав керосин. Я був вдома один. Коли поліцай мене запитав, чи є керосин, я відповів, що є десь півлітра. Він зазирнув у комору, а там – велика банка. Обізвавши мене обманщиком, наказав посадити у підвал лікарні. Там двері відчинялися досить легко, тому я підчепив паличкою гак і вийшов на волю. Хотів піти до дядька, але дорогою зустрів родича, який мене відразу спитав: «Вже випустили». Я відповів, що ні, втік. «Твоя мати зараз у поліції просить, щоб тебе відпустили, ти хочеш, щоб її розстріляли, коли з’ясується, що ти втік?». Я повернувся до підвалу, але не зайшов в нього, а залишився чекати зовні. Через деякий час підійшла мама та поліцаї, щоб мене випустити. Вони були здивовані, побачивши мене біля підвалу. Я пояснив, чому надворі, а не у підвалі. Згодом мене було звільнено.

Наші вже підступали до Нижньої Сироватки, але, дійшовши, відступили. Я боявся залишатися у селі, тож жив у лісі, ходив по селах. Снігу тоді було багато. Люди не пускали, ночувати, бо боялися за свої родини. Тож одного дня вирішив повернутися у рідне село. Біля с. Цегляне зустрів військового.

-              Куди йдеш?

-              Додому. У с. В. Вистороп.

-              Там же німці. Ходімо зі мною.

Солдат привів мене у штаб.  І хоча з документів було тільки посвідчення про закінчення 7 класів, мене зарахували до 605-о стрілецького полку 232-ї стрілецької дивізії. Нагодували. Навчили, як повзати по-пластунськи, стріляти з гвинтівки, як проходити місцевість перебіжками. Я був присутній на показовому суді над дезертиром. Солдата, який сам собі руку прострелив і втік з поля бою, розстріляли. Через деякий час ми склали присягу і одержали гвинтівки та по 2 пачки патронів. Так я став солдатом. Наш полк тримав оборону за М. Чернеччиною (лісництво Казанок). 13 квітня 1943 року на світанку дивізія пішла у наступ у напрямку с. М. Чернеччина.  Я був поранений у ногу. Добре пам’ятаю, як німці знущалися над нашими, тому спробував відійти, але втративши багато крові, впав. Мене доставили до медсанбату в с. Ольшанки два молоді, такі ж як я, бійці. Потім відправили до м. Обоянь, Курська, і нарешті до шпиталю у м. Сура Пензенської області.

У свій полк вже не судилося повернутися. Служив у 103-у запасному полку. Згодом я попрохав направити мене на фронт».

Іван Никифорович служив у мінометній роті 20-ї десантної бригади, яку незабаром було переформовано у 6-у повітрянодесантну бригаду.

Восени 1944 року 198-й полк (68-ї гвардійської Будапештської дивізії), в якому служив Іван Никифорович, був направлений в Угорщину. Перший бій за    м. Шекешван запам’ятався добре, бо зранку місто зайняли майже без бою, але увечері відступили. Наступного дня місто Шекешван було звільнено остаточно.

Ветеран брав участь у славнозвісному бою за озеро Балатон («другий Сталінград» так називали цей бій). З батальйону (200 чоловік) після бою в живих залишилося 6 чоловік. За героїзм та відвагу, проявлену під час бою, Іван Никифорович був нагороджений подякою від головнокомандуючого, а згодом і медаллю «За відвагу». Після переформування батальйон брав участь у звільненні Австрії, Угорщини.

Ще добре пам’ятає ветеран бої в Альпах: «Пострілом зі снайперської гвинтівки вбили командира роти Горелова. Будинок біля містка, з якого було зроблено постріл, ми зайняли, там захопили три молодих німця в цивільному одязі. Обшукали будівлю – зброї не знайшли. Видало їх тільки те, що у одного з німців знайшли 5 патронів».

Свято Перемоги ветеран зустрів в Австрії. Після війни брав участь у боротьбі з власівцями.

1950 року багато солдат було демобілізовано. Але Іван Никифорович вирішив продовжити службу у Збройних Силах. Закінчив річні офіцерські курси.

1952 року лейтенант Гуйва направлений на Далекий Схід. Проходив службу в одному з островів у Тихому океані. 6 листопада 1952 року цунамі здійняло великі хвилі, острів було затоплено. Ветеран брав участь у рятувальних роботах.

1953 року Івана Никифоровича направлено на Сахалін, де він перебував до 1959 року. Ще рік служив у Білорусії в м. Ліда.

1960 року звільнився з лав Радянської Армії. Двадцять п’ять років Іван Никифорович пропрацював на заводі «Насосенергомаш».

Ветеран має 30 подяк за працю, медаль «За добросовестный труд», нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За відвагу», орденом Червона Зірка, Богдана Хмельницького, Вітчизняної війни, ювілейними нагородами.

Завершив свою розповідь ветеран про пережите словами:

«Пусть помнят те, которых мы не знали.

Нам страх и подвиг были не к лицу.

Мы пили жизнь до дна и умирали.

         За  эту жизнь не кланялись свинцу…»


 Олександр Іванович Дегтяренко – воїн 676 (425) артилерійського орденів Кутузова і Богдана Хмельницького полку 232-ї Сумсько-Київської орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова, Богдана Хмельницького стрілецької дивізії.

 Народився ветеран 21 січня 1926 року в м. Білопілля. Родина була невеликою: батьки та двоє синів. Батько, Іван Іванович, у м. Білопілля служив міліціонером. Коли переїхали до Верхньої Сироватки, став лісником. Жили біля самого лісу.  Мати, Уляна Трохимівна, домогосподарка. З 1933 року Олександр Іванович навчався у Сироватській школі, закінчив 5 класів.

 Про початок війни почув по радіо. “Не вірилося, що розпочалася війна, – говорив ветеран. – Старший брат пішов добровольцем на фронт”.

 Село було окуповано в жовтні 1941 року. Старостою обрано Борисика, якому було тоді приблизно років 50. Людина жорстока, односельців тримав під суворим контролем. Людей вивозили до Німеччини. Щоб цього не сталося, молоді люди ховалися, хто де міг: Кочмаліному, Шишчиному  лісі, Афанасієвому яру. Облави проводили досить часто. Два роки Олександр Іванович провів у схованках.

 До армії потрапив 17-річним хлопцем. А сталося це так. Олександр із товаришем Семеном Опанасовичем Красієм втекли з села і направилися у напрямку, де гриміли гармати, а отже, йшов бій, щоб перетнути лінію фронту. Спочатку юнаки підвозили воду, пасли коней. У Тимофіївці так вони прожили пять місяців. Саме біля цього села тоді проходила лінія фронту. Але доля товаришів розлучила. Семен Опанасович Красій був направлений в Краснопілля в саперний батальйон, зарахований до 167-ї стрілецької дивізії. Олександр Іванович залишився у 232-й стрілецькій дивізії.  “На війні ми з Красієм бачились один раз, і то на одну хвилину: Красій розміновував, а я тягнув зв’язок. Зустрілись уже після війни в 1947 року в Ленінграді. Семен Опанасович навчався у залізнодорожньому училищі, а я – в сержантській школі. Вони були розташовані поряд, по вул. Мойка, буд. 36 і 34. Про те, що навчався мій товариш поруч, я не знав. Зустрілися випадково. І зараз у  Вехньосироватській школі є фотокартка, де ми з Красієм зняті на пам’ять під час навчання в Ленінграді...”

 Служив герой нашої оповіді рядовим; був їздовим, телефоністом, два місяці ординарцем командира дивізіону Черепанова, який загинув на Тисі. Від Тимофіївки частина, в який служив Олександр Іванович, пройшли з боями Самотоївку, Грязне, Бобрик, Кам’яне, Нижню Сироватку, Верхню Сироватку –  всю Україну.

Найбільше запам’яталась ветеранові Яссо-Кишинівська операція, за участь в якій він отримав медаль “За відвагу”. “Це відбувалося у с. Дзензелівка. Чехословаки опинилися в оточенні. Але нам вдалося прорвати оборону фашистів і допомогти чехословакам вийти з оточення”.

 У 1944 році у Карпатах Олександра Івановича одержав поранення неподалік міста Зволен. Лікувався спочатку у медсанбаті, потім 2 місяці у шпиталі. Після одужання був направлений у 70-ту гвардійську артилерійську дивізію, потрапив у ряди мінометників, був піднощиком мін.

   “Ненависть до ворога була велика. Бажання було одне – вигнати його з рідної землі”. Герой брав участь не тільки у “вигнанні” ворога з рідної України, а й з Румунії, Чехословаччини.

 Писав додому рідко (за два з половиною роки всього два листа). Коли про це дізнався його командир, то наказав негайно написати додому, повідомити, що живий-здоровий.

 У жовтні 1950 році був демобілізований з лав армії. Мав звання сержант. Після війни 10 років працював на КРЗ вантажником, перегонником. А потім повернувся у село Верхня Сироватка, до виходу на пенсію працював у колгоспі.

 Ветеран має нагороди: “За відвагу”, медаль “За перемогу над Німеччиною”, “За звільнення Праги”, орден Вітчизняної війни, орден “За мужність”, ювілейні медалі.


Запис розмови із Заходякіною Поліною Василівною

 "Василь Трохимович Заходякін народився 26 грудня 1921 року в с. Піни Бєловського району Курської області. У Василя був брат та три сестри. Василь серед них – найстарший. Коли помер батько, йому було 14 років, мати (інвалід) поїхала  на лікування у м. Курськ, він сам залишився з дітьми. Ходити до школи ні в чому, харчування погане. Тож довелося побідувати.

 Закінчив семирічку у 1938 році. Вступив до Кучеровського сільськогосподарського технікуму. Після закінчення отримав спеціальність агроном-полевод сільського господарства. Був членом комсомолу, секретарем комсомольської організації колгоспу “Червоний жовтень”.

 У квітні 1941 року його призвано до лав Червоної Армії. Службу проходив на кордоні. 22 червня, у перший день війни, прийняв перший бій. Був важко поранений, але частину не залишив.

 Під час війни нашим військовим частинам допомагало місцеве населення. Так, наприклад, у Коровинцях Недригайлівського району жінка принесла відро молока, пригостила всіх солдат шматочком хліба і молоком. А у с.Великий Бобрик вийшла до них жінка, винесла велике яблуко. Василь її розцілував, бо спрага дуже замучила. Вже після війни ми були у цих селах. Зустрічалися з цими жінками. До речі, ми побували скрізь, де пройшов з боями мій чоловік”.

 У 605-у стрілецькому полку 232-ї стрілецької дивізії служили воїни різних національностей: узбеки, таджики, українці, росіяни. Між собою товаришували, допомагали, ділили останній шмат хліба, підтримували у важку хвилину. Під час перепочинку збиралися у землянках і співали воєнні пісні.

 Багато товаришів загинуло. Василь Трохимович часто згадував, як загинув його однокласник. Під с. Глибне сиділи вони разом над стіною траншеї, розмовляли: згадували своє навчання, дівчат. І раптом стрілянина. Пролетіло дві кулі. Одна з них потрапила у голову товаришеві, а друга куля збила картуз у Василя. Він стрибнув у траншею, кинувся до Володі, а він мертвий. 

 У с. Самотоївка до них підійшов хлопчик – Левченко Михайло. Веселий, дотепний, бідовий парубок. Він полюбляв всім честь віддавати. Разом з полком Михайло дійшов до Києва. Після звільнення столиці України, його направили у військове училище. Він його закінчив. Служив. Після демобілізації працював у Самотоївській школі, вчив дітей військовій справі. Після війни ми часто з ним зустрічалися. Вже помер.

 У січні 1944 році  був поранений у руку та лопатку. Його підібрали місцеві жінки, сховали у себе вдома під ліжком. Але непокоїлись про нього, бо без допомоги лікарів міг померти. Коли німці відступили, попросили хлопчика відвезти пораненого на санях у сусіднє село в медсанбат. Василеві була надана медична допомога і направлено в м. Уфу у шпиталь. Там він пробув півроку. Виписали його не на фронт, а направили до дому, щоб долікувався. У військкоматі  мали визначити його подальшу долю: відправляти на фронт чи ні.

 Василь із званням старший сержант повернувся у Піни, став на облік у військкоматі. У вересні 1944 р. був демобілізований медичною комісією через перенесене важке поранення.

 Я в цей час працювала у школі вчителькою. Коли Василь повернувся, почали зустрічатися. Побралися 10 вересня 1944 року.

 Василь Трохимович був направлений на курси підготовки військових  керівників у школах. Після закінчення курсів працював у Бєлчанській неповній середній школі за своєю спеціальністю. Проробив один рік. Після закінчення навчального року райрада направили Василя на Ракитянський цукровий завод начальником відділу кадрів.

 У 1947 році ми переїхали на постійне місце проживання  до Сум. Чоловік працював на рафінадному заводі 17 років начальником пакувального цеху. За станом здоров’я полишив цю роботу, його перевели у пожежну частину інспектором. Ще кілька років пропрацював на заводі “Залізобетонних виробів” і на заводі реставрації. Звідти пішов на пенсію за віком.

 Має нагороди: орден Слави, два ордени Вітчизняної війни, ювілейні медалі.

 Мій чоловік все життя присвятив патріотичному вихованню молоді. Зараз, ви бачите, дуже хворий”.


Зубченко Петро Ілліч – ветеран 764-го стрілецького Мішкольського Червонопрапорного ордена Суворова полку 232-ї Сумсько-Київської орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова, Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, згодом 491-го окремого Київського Червонопрапорного орденів Невського і Кутузова ІІІ ступеня мінометного полку.

 Ветеран народився 18 червня 1918 року в м. Суми. Закінчив 7 класів у Басівський середній школі. Отримав права водія на відповідних курсах.

 1939 р. був направлений комсомольською організацією на укріплення західного кордону: будувати бетонні захисні споруди. Їх база знаходилася у с. Поникуте у 18 км від міста Перемишль. Петро Ілліч зразу вивчив польську мову, хоч говорив не завжди правильно, але поляки цінували таке ставлення до їх рідної мови.

 Про початок війни ветеран дізнався не з повідомлення по радіо, а з вибухів, що лунали поряд. 22 червня німці бомбили кордон СРСР, міста України. Двоє його  братів загинули у перший день війни.

 Був мобілізований з перших днів війни. Київський воєнкомат направив на захист міста Кривий Ріг, де Петро Ілліч потрапив в оточення. “Там нас було три товариша: Микола з Тамбова, Юрко з Конотопа і я з Сум.  4 місяці ми бродили по лісах, ховалися в кукурудзі. На трьох у нас була одна гвинтівка, ящик пляшок із запалювальною сумішшю. До наших вийшли так: випадково натрапили на наших розвідників, вони направили мене в Суджу...”

 Потрапив ветеран до 232-ї стрілецької дивізії. Тоді вона стояла в обороні, йшла підготовка до наступу.

 “Жорстокі бої велися за Самотоївку. Це село кілька разів переходило з рук у руки. Половина цього села згоріла. У Суми ввійшли без бою. Німці покидали амуніцію, чавунки. Біля біофабрики був бій. Кілька німців там вбито, кілька взято у полон. До Штепівки ми німців майже і не бачили. А ось від цього населеного пункту і до Києва бої були жорстокі...”, – розповідав ветеран. – На передовій відпочивати ніколи. Йшли уперед. Дещо легше стало, коли перейшли кордон СРСР. Менше бомбили”.

 Брав ветеран участь у взятті Києва, Житомира, Василькова. Саме там, під Васильковом, отримав контузію. Залишився на лікування. Після одужання потрапив до 491-го окремого мінометного полку.

 “Була там Олена – медсестра. Вона мене виходила. 9 днів мене лікувала при штабі у сараї. Потім до дивізії не віддали. Плохунов заявив: “Я цього хлопця не віддам. Скоро ми перейдемо на механізовану тягу.” Так Петро Ілліч залишився у 491-у окремому мінометному полку заряджаючим.

 “Пам’ятаю як під с. Аленівка в Київській області був дуже високий насип, де проходили залізничні колії. Ми підійшли до нього, коли вже смеркалося. Розвідка не донесла, що за ним знаходилися німці. Всі були дуже виснажені: хто курив, хто дрімав, хто розмовляв з товаришем. Чуємо неподалік німецьку мову. Десь поблизу була група фашистів. Вони не таїлися, говорили досить голосно. У нас завжди було правило, навіть якщо ми становимось на відпочинок – міномети мають стояти у бойовій готовності. Командир 1-ї батареї 1-го дивізіону – Жишхов віддав наказ: “Заряджай”. В кожній міні – пуд. Накидався я їх за війну – не перерахуєш. Вдарили ми через насип, точних координат не мали. Але ворога з села вигнали.

 Останні бої, де я брав участь, були у Чехословаччині. Після війни, хто потрапив у запасний полк, хто воював далі з Японією, хто демобілізувався. Я возив генерала. Мене поважали... Демобілізувався у званні гвардія старшина в 1946 р.

 До мирного життя звикав важко. Голод, а в мене роботи не має. Потім влаштувався до автоколони  № 1 шофером. Усе життя за кермом машини....”

 Нагороджено ветерана медалями “За звільнення Чехословаччини”, “За бойові заслуги”, ювілейними.


Клюєв Олександр Федорович – ветеран, воїн 605-го (794) Червонопрапорного ордена Суворова стрілецького полку, 232-ї Сумсько-Київської орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова, Богдана Хмельницького стрілецької дивізії.

 Ветеран народився 15 лютого 1923 року в с. Барилівка Миропільського району.  У родині було семеро дітей: 2 синів, 5 дочок. Жили дружно. Олександр Федорович закінчив 4 класи у рідному селі. Потім ходив у школу села Грунівка. Закінчив 7 класів.

 1941 рік... Червона армія відступає. Родина Клюєвих була евакуйована у  м. Вороніж. Олександра Федоровича призвано до лав Червоної Армії. Потрапив до 232-ї стрілецької дивізії 605-го стрілецького полку. Спочатку був зв’язківцем, згодом – наводчиком у мінометній батареї.

 У березні 1943 року війська дійшли до Сум. Увірвалися на територію КРЗ, але змушені були відійти до с. Чернеччини, а потім до с. Барилівки, с. Глибного (Краснопільського району). Саме тут займав 605-й полк оборону. Звідси він перейшов у наступ і прорвав оборону противника.

 Був в Олександра Федоровича товариш – Олександр Чубур. Разом навчались у п’ятому класі. На війні він був командував кулеметною ротою. З ним неодноразово зустрічався, коли стояли в обороні. Тоді Олександр Федорович був ад’ютантом. Бойовий друг загинув під час форсування Дніпра.

 Одного разу під м. Біла Церква з Олександром Федоровичем стався такий випадок. Війська захопили воєнне містечко. Під час окупації на території містечка німці тримали військовополонених. Олександр Федорович із командиром батареї піднялись на третій поверх казарми. Звідти вони координували вогонь батареї. Німці прорвали оборону, оточили казарму, вирішили взяти у полон воїнів живими... Бійці, коли помітили їх, стали відступати до лісу. Зима. До лісу 700 метрів. Назустріч бійцям з лісу вишли 2 танки (екіпажі чеські). Щоб врятувати бійців, вони пішли німцям напереріз.  Коли добігли до одного з танків, лейтенант зліз на нього швидко, а Олександр Федорович загаявся – валянки намокли, покрились льодом, важкі. Товариш допоміг йому. Так вони врятувалися.

 Після третього поранення, уже на території Румунії, потрапив у зенітну батарею іншої дивізії. З командиром батареї Басовим зустрічався у Миропіллі вже після війни.

 Згідно з наказом, у кого три поранення, демобілізувалися у першу чергу.  Олександр Федорович мав чотири поранення. Демобілізувався в званні старший сержант. У листопаді 1945 року повернувся у рідне село. Працював лісником. Згодом переїхав до м. Сум. Працював на заводі “Хімпром” апаратником у Суперфосфатному цеху (19 років).

 Свою першу нагороду, медаль “За відвагу”, ветеран одержав під Сумами (напередодні наступу на м. Суми (у серпні 1943 р.) був у розвідці, отримав поранення). 

         Другу нагороду отримав за Київ – орден Червоної Зірки. Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня – за прорив лінії дотів (Яссо–Кишинівська операція). Після війни був нагороджений ще орденом Вітчизняної війни І ступеня та “За мужність”, ювілейними медалями.


Луговий Сергій Якович – ветеран війни, воїн 676-го (425) артилерійського орденів Кутузова і Богдана Хмельницького полку, 232-ї Сумсько-Київської орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова, Богдана Хмельницького стрілецької дивізії.

 Народився 30 серпня 1922 року в Сумах. Навчався у Сумській школі № 2. Закінчив 10 класів. Батько був розстріляний бандитами. Жили з матір’ю, братом та сестрами в будинку в пров. Кістяківського. Перед війною закінчив Сумський технікум комунального будівництва. Вчився у Харківському інженерно-будівельному інституті (заочно) і одночасно займався в аероклубі, який успішно закінчив. Клуб був евакуйований у м.Калач Сталінградської області. Аероклубу не дали літаків, а всіх курсантів направили до військових училищ. Сергій Якович закінчив Друге Ростовське артучилище.

 У 1942 році був направлений на фронт під Сталінград. Служив у 62-й армії 1186-у протитанковому дивізіоні з вересня 1942 р. до березень 1943 р. Був командиром батареї.

 Захищав Сталінградський тракторний завод. “Бої були жорстокі. Весь час артобстріли, бомбування. Ні вдень ні вночі не було спокою. Ми виконували наказ Сталіна – “Ні кроку назад”. Тримались до останнього. Як я залишився живий? Не знаю.” 

 Мав контузію, після лікування у медсанбаті був направлений у 676-й (425) артилерійський полк 232-ї стрілецької дивізії (з 12.08.43 р. до кінця війни).

 Одного разу Сергія Яковича послали в розвідку. У с.Могриця познайомився з Іваном Лукашенком. Разом з Іваном розвідали сили німців у місті,  провідали матір Сергія Яковича у Сумах. Побачили, що жили родичі погано – голод. Виручало те, що був свій город. Потім повернулися в Могрицю. Звичайно, не говорив він Іванові, що служив в армії – це розвідникові не дозволено. За проханням Сергія Яковича зарахували Івана Лукашенка воїном у 232-у дивізію як воїна у тилу, розвідника. 

 Був у артрозвідці. “Моя задача давати координати командуванню, де знаходиться перш за все техніка противника”.

 Неодноразово ходив “за язиком”. “Брав з собою одного-двох міцних юнаків, щоб змогли дотягнути “язика” додому. Сам не боявся. Необхідно було без пострілу підійти і також тихо, без шуму, піти.  Але який німець мовчати буде, коли його у полон беруть? Тож у рота хусточку, щоб мовчав”, – так з гумором повідав про будні розвідника Сергій Якович.

 “Годували – як пощастить. Донесе повар харчів у термосі, скільки зможе, розділить між вояками по ложці – із землею їли”.

 “Зі мною разом служили і туркмени, і азербайджанці, татари і інші. Дружили між собою, допомагали. Були як рівні брати”, – з гордістю сказав Сергій Якович, показав фотокартки бойових побратимів.

 Демобілізувався у 1947 році з окупаційних військ Німеччини. Повернувся до рідного міста. Одружився відразу після повернення. Працював на будівництві прорабом. Серед об’єктів, що довелося будувати – титановий цех “Хімпрому”, безліч житлових будинків. З 1977 року на пенсії.


Іван Григорович Лукашенко – особистість легендарна. Ветеран і інвалід ІІ Світової війни, почесний громадянин шести міст Чехії та Словаччини. Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни I і II ступеня, орденом Червоної Зірки, орденом Слави III ступеня, чехословацьким військовим орденом «Військовий Хрест 1939 року», 2 медалями «За відвагу», 4 німецькими медалями (всього 7 орденів, 22 медалі).

 Воював з 17 років – стільки йому виповнилося в 1941 р. Пройшов через полум'я боїв на території України, Молдовії, Румунії, Угорщини, Словаччини і Чехії. Солдат підпільно-партизанського руху, армійської та партизанської розвідки.

 Саме старшина Іван Лукашенко став прототипом солдата, що залишився навічно стояти в чеському місті Ждяр. Він довго позував скульпторам, у цей час згадуючи прожите. А згадати є що. Він автор книг: «232-я Сумско-Киевская дивизия», «До смерті чотири кроки». Писав третю книгу.

 Народився Іван Григорович 15 липня 1924 року в с.Могрица Сумського району.  Його батько – відомий на всю округу тесля – для родини побудував у Могриці добротну хату під залізним дахом. У колгосп не пішов. Мав господарство, землю, і ще найбільше багатство – четверо синів і двох дочок. Родина у 1932 р. за несплату “культзбору” була розкуркулена. Батько загинув від голоду (1932-1933 рр.). Розлетілися в різні сторони його діти. З 1932 до 1940 р. – перебував Іван у дитячих будинках Харківщини та Полтавщини. Але його ще чекало найбільше випробування.

 Напередодні війни Іван на відмінно закінчив школу.

 Що таке війна, юнак побачив у серпні, коли над його селом пролітав весь у полум’ї двомоторний бомбардувальник, який був підбитий німцями. Щоб впасти на село без бомб, льотчики скинули їх за лісом. Селяни витягли трьох льотчиків. “Я йшов за підводою з кухлем води, щоб малими дозами поїти вмираючого пілота. Пам’ятаю: в документі значилось, що пілот закінчив Челябінське авіаційне училище”.

 Радянські війська відступали. В місцях, де вони проходили, залишалось багато зброї. Іван разом зі своїми односельцями збирали та ховали її. Таким чином, коли 15 жовтня 1941 року Могрицю окупували німці, селяни вже мали зброю.

 Після приходу фашистів у його рідне село Іван Лукашенко з товаришами створили підпільну групу з шести чоловік. Пізніше на її базі було організовано партизанський загін, Іван став у ньому заступником начальника розвідки (йому було тоді 17 років). Начальником загону – Степан Антонечко, репресований перед війною підполковник Червоної армії.

 Іван Григорович мав «партизанський» талант: витримку, терпіння, рішучість, уміння перемагати свій страх, крім того, він добре знав німецьку мову.

 Юні підпільники розповсюджували серед населення листівки, що скидали з літаків або передавали через зв’язкових із партизанських загонів. А коли таких не вистачало – переписували їх від руки. Головне вони знали: треба донести людям правду про становище на фронтах, зміцнити віру в перемогу.

 У місцевій управі складали списки тих, кого належало відправити на каторжні роботи до фатерлянду. Але задум зірвався: комсомольці викрали в управі записи актів громадянського стану. А щоб фашисти не мали змоги відібрати у населення худобу для німецької армії – із сільуправи зникла шнурова книга господарства, а худобу підпільники С.Артеменко, В. Ярошенко та інші протягом однієї ночі перегнали і заховали у лісі.

Група взаємодіяла із такими ж підпільниками із сусіднього села, мала зв’язок із партизанським загоном Є. Соколовського, який діяв у Прилуцькому районі на Чернігівщині та з Червоним партизанським загоном у своїй області.

 “На війні – всюди ризик для життя. Але якщо боєць армійського фронту має ворога тільки перед собою, то партизан оточений ворогами звідусіль. Він повинен бути підпільником, стрільцем, розвідником, зв’язковим, мінером, медбратом, бути стійким і мужнім перед лицем небезпеки, холоднокровно і впевнено робити свою справу…”, – говорить Іван Лукашенко про те, що доводилось робити партизанам.

 У березні 1943 року партизани приєдналися до діючої армії.

 Двічі брав участь у звільненні міста Сум. Вперше – 25-27 лютого 1943 р. у складі партизанської роти що взаємодіяла з 605-м стрілецьким полком 232-й стрілецької дивізії. Другий раз (30 серпня – 2 вересня) батальйонним мінометником 498-го стрілецького полку цієї ж дивізії. 

 І ротним мінометником, і зв’язківцем, і розвідником був Іван Лукашенко у колишньому 498-у полку 232-ї стрілецької дивізії. Відзначився в бою за село Саї, що на Сумщині. Біля вітряка за селом засів фашистський кулеметник, не даючи змоги нашим військам просуватися вперед. Знищити цю ворожу вогневу точку було доручено сержанту І. Лукашенку. Житнім полем по-пластунськи підповз він до вітряка і закидав кулеметне гніздо гранатами. Завдання було виконано, а на грудях сержанта з’явилась друга медаль – “За відвагу”.

 Брав участь у звільненні Києва, Василькова, Фастова, Білої Церкви. Кілька місяців був перекладачем  у полковника, командира окремої чехословацької бригади Людвіга Свобода. (Переклади робив з чеської на російську та українську мови). 

 1944 року, коли радянські війська наближалися до Чехословаччини, у Словаччині спалахнуло національне повстання. На допомогу словакам були кинуті розвідники об’єднання, серед них – Іван Лукашенко. Сотні кілометрів пройшов він по словацьких лісах і горах, став розвідником партизанського загону ім. Сталіна, бригади «Ракоши». Але що вражає – розвідку він проводив «під личиною ворога». Вдягнувши чорну форму і маючи при собі документи на ім’я лейтенанта СС Вільгельма Теске, Іван вільно пересувався по території і брав німців у полон.

 Одного разу він разом з товаришем угорцем Юраєм Ноціаром серед білого дня проникнув у штаб 1-ї угорської армії і 17-го німецького корпусу, який знаходився в Елшабе (Єлгаві), і добув плани і схеми ворожої оборони, довідався про кількість, розташування і озброєння частин.

 Знаючи німецький в обсязі шкільної програми, він дозволяв собі вичитувати рядових німців! (Чехословаччина. Німецька комендатура. Якось вночі до комендатури з перевіркою завітав есесівський лейтенант Вільгельм Теске у супроводі солдата мадярської армії і ще однієї людини. Перевірили службу і … захопили німецького офіцера – головного “майстра” з арештів, трьох його підлеглих та ще й мотоцикл. Вели-вели, а куди їх вести? Їхати ще далеко, а в мотоцикл усіх не посадиш. Розстріляли. На мотоциклі рушили до мосту. Підкликали  до себе охорону.

  - Ти як, ..., стоїш перед офіцером? Як ти повинен стояти перед лейтенантом?! – кричав на одного з охоронців  Вільгельм Теске (Він же Іван Лукашенко). Довідавшись, яка військова частина охороняє міст, розвідники – Іван Лукашенко, Юрай Ноціар та підпільник Юліус Сивак – взяли охорону в полон, а міст висадили в повітря.)

 Німці сприймали його за свого, «дружили» з ним, а він доставляв їх у радянські військові штаби, вилучав документи із сейфів. Були й напади на штабних офіцерів, викриття шпигуна і величезна невидима робота.

 Яку потрібно мати витримку, терпіння, щоб у фашистському лігвищі бути «своїм», вжитися в німецьке оточення і збирати потрібну інформацію для своєї армії. Яку потрібно мати пам’ять, щоб оперувати легендою і не помилитися. Помилка коштує розвіднику життя!

 Вдруге старшину І.Лукашенко закинули у ворожий тил в Чехію. Треба було налагодити зв’язки з партизанами, які діяли в лісах Чесько-Моравського узгір’я. І це завдання було виконано. Він був у числі перших радянських воїнів, які вступили в місто Ждяр і прийняли бій з відступаючими фашистами.

 Після визволення міста вдячні його жителі вирішили поставити пам’ятник радянським воїнам, і прообразом солдата, який залишився навічно стояти в цьому місті, став саме  Іван Григорович Лукашенко.

 Був поранений у боях за село Саї, Липоводолинського району, за Київ та при виході з ворожого тилу в горах Словаччини. Як тричі пораненого його після війни демобілізували. Він вступив на факультет міжнародних відносин Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, але змушений був його залишити і переїхати на Кавказ лікувати фронтові рани.

 У голодні 1946-1947 роки на Україні прожити на студентську стипендію, якої вистачало на два буханці хліба, було практично не можливо (рідних в нього не залишилося). Тому змушений був спочатку взяти академвідпустку, а пізніше перевестися на навчання в Північно-Кавказький інститут іноземних мов. От так, майже не почавши, закінчилася його дипломатична кар’єра.

 У післявоєнний час Іван Григорович працював на заводі ім. Фрунзе, потім вчителем у 1-й, 4-й сумських школах. Викладав у Сумському навчально-консультативному пункті Московського машинобудівного інституту. Один з фундаторів Сумського державного університету і кафедри іноземних мов. Викладав іноземні мови в Київському політехнічному інституті, завідував кафедрою Чернігівського педагогічного інституту, потім Сумського педінституту.

 Іван Лукашенко закінчив два вузи (Ставропольський педінститут іноземних мов, Чечено-Інгушський університет), аспірантуру. Він кандидат педагогічних наук, доцент, професор, Почесний професор університетів у Брно і Білій Церкві.

 Журналіст. Був Головою Ради ветеранів 232-й Сумсько-Київської дивізії, головою міського комітету зі справ колишніх партизан і підпільників.

 І.Г. Лукашенко вів велику просвітительську роботу в м.Суми і за його межами. Помер у травні 2003 року.


Моїсєєв Євген Васильович – підполковник у відставці, воїн 676 (425) артилерійського орденів Кутузова й Богдана Хмельницького полку 232-ї Сумсько-Київської орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова, Богдана Хмельницького стрілецької дивізії.

 Ветеран народився 1921 р. в м.Самара. Батько – типограф-набірник. Сім’я була з 9 чоловік. Незважаючи на те, що батько отримував зарплатню 21 крб.,  у всіх всього вистачало – усі були щасливі.

 У 1938 р. Євген закінчив 9 класів.

 “Я не згоден з тим, що СРСР був не готовий до війни. Підготовка йшла активно, але не вистачило часу”, – відмітив ветеран під час виступу.

 Після закінчення школи вступив до Рязанського артилерійського училища.

 Після його закінчення був направлений до Московського воєнного округу в Балаклею. Як почалася війна, увесь час просився на фронт, але його не пускали: “Хто буде вчити офіцерів?”. Але, “на щастя”, вийшов наказ згідно з яким усі офіцери повинні піти на фронт.

 Євгена Васильовича направили в м. Бійськ, де формувалася 232-а стрілецька дивізія. У кінці червня 1942 р. прибули під Вороніж. Зайняли оборону – 68 км фронту. Були виставлені 6 батальйонів. Радянським воїнам протистояли 7 дивізій, їх підтримувало близько 1500 літаків.

 Уперше побачив ветеран гітлерівців 4 липня 1942 р. Того дня почався наступ німецьких військ. “16 годин нас обробляли” артвогнем, бомбили з літаків. Потім німці пішли в атаку. Чотири дні бійці дивізії тримали оборону. Туди, де намічався прорив, зразу направляли підкріплення. Спроби фашистів переправитися через Дон були зірвані. Ворога не пропустили.

 Від 8 липня 1942 р. дивізія перейшла до оборони. Під час боїв 425-й артилерійський полк  надав суттєву допомогу піхоті.

 У ході Воронезько-Косторнецької операції війська Воронезького фронту визволили місто Вороніж.

 25 лютого війська підійшли до Миропілля. „Мороз тримався 35ºС. У с. Кочетовка в одній могилі поховали 670 чоловік. Більшість з них просто замерзли. Перебуваючи в цьому селі, артилеристи стріляли по Миропіллю. 3 березня звільнили його”.

 У березні полк дійшов до В. Сироватки й зайняв оборону по річці Псел.  Боєприпасів було обмаль. Усі зусилля противника прорвати нашу оборону успіху не мали. Дивізія брала участь у визволенні м. Сум. Вона з боями підійшла до міста з південного-сходу. Не витримавши стрімкої атаки наступаючих, німці почали тікати.

 У кінці грудня 1943 року Євген Васильович вибув з дивізії.

 За участь у бойових діях держава відзначила героя такими нагородами: орденом Червоної Зірки, трьома орденами Вітчизняної війни, ювілейними нагородами, пам’ятними  знаками.

  Перебуваючи на заслуженому відпочинку, він не залишає роботу з патріотичного виховання дітей та молоді.


Сальник Володимир Данилович народився 20 серпня 1928 року в с.Желєзняк Сумського району. Закінчив 5 класів. «Німці увірвалися в село, а люди мріяли про звільнення. Одного разу я зі своїм однокласником, Бочкіним Іваном, знайшли покинутий кулемет Дегтярьова. Розібралися, як з нього стріляти, і пустили кулеметну чергу по фашистах, що йшли неподалік. Вони стали шукати, хто стріляв, але ми втекли. А ще мені вдалося витягти пістолет у німця», – ось таким пригадує своє дитинство Володимир Данилович.

 2 лютого 1943 року з села Желєзняк рушили 30 підвід, навантажених сіном, соломою, для німецьких військ. Супроводжував їх поліцай Ларин Іван, який до війни працював у міліції. Серед погонщиків був 15-річний юнак Володимир Сальник. 17-18 лютого дісталися до с. Андріївки Бєлгородської області. Залпи гармат лунали неподалік. Ніч погонщики провели в селі. «Ларин, я та ще два юнаки зупинилися в хаті, де проживали дідусь з бабусею. Ларин під час розмови спитав, чи не знає господар, як перебратися хоча б на нейтральну смугу. Дідусь відповів, що знає, і перевів. Дорогою ми натрапила на розвідників 232-ї стрілецької дивізії. Доля Ларина мені не відома. Я ж став розвідником».  

 Офіційно Володимир Данилович був зарахований до господарського взводу 712 (797) стрілецького полку. Пам’ятає ветеран, як через Олексіївку, Харитонівну, Краснопілля, Глибне, Желєзняк вони наближалися до Сум. Як серед воїнів вже лунав заклик «Суми взяти!». Але німецькі частини, підтягнувши резерви, відкинули радянські війська від міста. «Наш полк перекинули на деякий час до     с. Біла Курської області, потім у район Скородищ, неподалік Прохорівки, далі до Демидівки, що на кордоні Курської та Бєлгородської областей, і знову повернули на Сумщину до с. Тимофіївки Краснопільського району. Тримали оборону на лінії Желєзняк – Глибне – Самотоївка».

 Першу бойову нагороду «За бойові заслуги» 15-річний юнак отримав за подвиг, здійснений 25 травня 1943 року. «Того дня ми пішли в розвідку в бік Бездрика, Червоної Діброви. Серед розвідників був старший сержант Жданов (сибіряк), Клюєв Олександр Федорович (з Барилівки), Заходякін Василь Трохимович. Ми зуміли взяти дуже важливого «язика». Тоді я був поранений», – розповів ветеран.

 8 серпня розпочався наступ радянських військ. Полк, у якому служив Володимир Данилович, рушив в район Гречанівки, Самотоївки, звільнив Думівку, Бобрик, наблизився до Нижньої Сироватки, Червоного села.

 Володимир Данилович добре знав місцевість, тому його досить часто направляли збирати інформацію про розташування німецький військ. Так 1 вересня 1943 року юнака направили в розвідку до м. Сум. «Дорогою я зустрів жінку з дівчинкою 8-10 років. Щоб не видати себе, я завжди вдавав, що шукаю рябу корову, яка втекла. Тож і цього разу я спитав у жінки, чи не бачила вона рябої корови, а потім чи не бачила вона тут німецької кухні. Вона повідомила, що не бачила ні корови, ні кухні, тільки підводу, що виїжджала з території артучилища. Я дійшов до артучилища, витяг кілька цеглин із огорожі, на території училища вже не було жодного німця. Про це доповів командиру», – продовжив ветеран.

 Далі бойовий шлях Володимира Даниловича пролягав через Лебедин, Липову Долину, Лохвицю, Пирятин. «Форсували Дніпро на межі Черкаської та Київської областей у другій лінії. На поромі, крім воїнів, переправляли ще тачанки, коней. За 30-40 метрів до берега поблизу порома розірвалася бомба. Нас вибуховою хвилею скинуло у воду. Коні, потрапивши у воду, попливли до берега, з якого ми припливли. Мені вдалося забратися на одного з них, і повернути назад. Решта попливли теж за нами», – згадує ветеран.

 Пам’ятає Володимир Данилович бої під Жулянами, Фастовом (генералу Улітіну, командиру 232-ї стрілецької дивізії, під час сильного бомбардування відірвало руку). Далі полк рушив на Гайсен, Вінницю (мимо Білої Церкви), Немирів, Могилів-Подільський, вийшли на кордон Молдови, Буковини й Румунії. Біля с. Бречани під час бою Володимир Данилович отримав контузію, потрапив до шпиталю. Після лікування повернувся додому. Так скінчився бойовий шлях 16-річного юнака.

 Сальник Марія Данилівна, сестра ветерана, теж проходила службу у 232-й стрілецькій дивізії медичною сестрою. Неподалік рідного села загинула. Похована у братській могилі в рідному селі Желєзняк.

 Сальник Олександр Данилович, брат ветерана, пройшов всю війну. Мав три поранення. Під час лікування у Львівському шпиталі загинув (на шпиталь напали, вирізали 160 солдатів, які перебували в ньому на лікуванні). Нині похований на Личаківському кладовищі у Львові.

 Батько Володимира Даниловича, Данило Федорович, пропав безвісті. Під Прохоровою загинули й двоюрідні брати Володимира Даниловича – Іван Якович та Андрій Якович Сальник (танкісти). Їх імена викарбувані на стінах вежі, що височить на історичному Прохорівському полі.

 Після повернення додому ветеран деякий час працював на відбудові Наумівського спиртового заводу, потім спиртового заводу у с. Бездрик. 

 Протягом 1949-1952 року проходив службу у Збройних Силах СРСР у військовій частині 06016 (120-й гвардійській дивізії, яка перебувала на казарменому положенні у м. Мінську).

 Ветеран майже все післявоєнне життя провів за кермом машини: в армії навчав цьому ремеслу солдатів, потім працював водієм на суперфосфатному заводі в м. Суми, на автобазі № 1, АТП-18661, аж до пенсії.

 Володимир Данилович має нагороди: орден Вітчизняної війни, медаль “За бойові заслуги”, “За доблестный и самоотверженный труд в период Великой отечественной войны” та ін.

 Володимир Данилович полюбляє охоту, рибну ловлю, має свою пасіку. «Чекаю тепла, щоб відвідати своїх бджілок», – наприкінці зустрічі промовив ветеран.


Мільйони життів зруйнувала війна, доторкнулася до кожного. Усі, хто потрапив до її рук і залишився живим, назавжди збережуть у пам’яті сліди страшних подій того періоду. Запам’ятав їх й Сербиновський Іван Михайлович.

 Ветеран народився 17 травня 1924 року в  с. Баранівка. Мав три сестри та брата. Батько працював у колгоспі. Родина тримала корову, як це важко не було, завдяки їй вижили в голодні роки. Навчався у школі на Баранівці, закінчив 7 класів.

 Про війну Іван Михайлович дізнався на Луці, туди у справах направила його мати. До моменту окупації, згадує ветеран, вони організовували чергування – ловили шпигунів.

 “Нам доручили вивезти зерно. Але вже ходу не було. Залізничні колії були розбиті. Бачили, як фашисти вступали. ...Коли німці зайшли до мого сусіда, забрали в нього порося. Дали йому розписку, що вони заплатили йому марки, тобто купили. Інколи в розписці зазначали, що господар подарував їм те, що вони силоміць забирали”.

 “10 жовтня фашисти окупували Суми. Євреїв та циган розстрілювали. Якщо бачили, що хтось щось ніс, теж розстрілювали. Запрошували їхати до Німеччини працювати. Коли побачили, що люди не хочуть їхати, стали ловити...”

 Довгий час довелося переховуватися в лісах. Інколи навідувався Іван додому, поїсть, і знову в ліс... 5 березня 1943 було спалено село Баранівка. Із    380-и дворів залишилося тільки 30-45.

 Під час однієї влаштованої німцями облави Іван Михайлович ледь залишився живий. “Чую: “Рус, стій”. Стріляли в мене, у спину. Коли я тікав, довелося кожух скинути, бо важко було бігти. Сніг лежав, доходив до коліна, а я був у черевиках. Біг спочатку на хутір Хомин, через луг і в Піщанський ліс. Лінію фронту перейшов у районі Барилівки. По дорозі зустрів партизан. Вони мене попередили, куди слід йти”.

 10 березня 1943 р. був зарахований до лав 232-ї стрілецької дивізії, 764-го стрілецького полку. “Коли я прийшов до штабу, у мене спитали документи. А їх  не було. Повірили, бо, дійсно, які можуть бути документи, як село спалено. Спитали в мене чи знайомий я зі зброєю. Я відповів, що так, із батьківської гвинтівки стріляв. “Ну а тепер замість гвинтівки будеш стріляти з кулемета”, - сказав мені командир. Так я став кулеметником”.

 Після нетривалої підготовки ветеран був направлений на бойові позиції. Лінія оборони наших військ тоді проходила поблизу населених пунктів Грушівка, Барилівка, Васильовка. Брав участь у розвідці боєм під Великою Чернеччиною. Село було звільнено. Десь близько місяця полк стояв в обороні біля цього села. Боєприпасів було обмаль. Іван Михайлович згадує, що видавали їм тоді на добу 100 патронів.

 Полк, в якому служив ветеран, 5 місяців стояв в обороні під Краснопіллям, брав участь у взятті Самотоївки. Пишається ветеран, що його однополчанином був Калінін О. та Вдовідченко І., що стали Героями Радянського Союзу за подвиги, здійснені на Сумщині.

 Так сталося, що Іван Михайлович служив у 232-й дивізії, а його батько, Сербиновський Михайло Васильович, поруч – у 167-й стрілецькій дивізії.

 “Жорстокими були бої за Верхню Сироватку. Два тижні ми билися за залізничну дорогу, що проходить неподалік. Нас постійно обстрілювала ворожа зенітна артилерія. Здійснила свій подвиг Шура Остроухова. Коли загинув командир, вона повела бійців в атаку, але прямо в неї влучив снаряд. Залишилася одна сумка. У Верхній Сироватці німці укріпилися на висотках. Ви знаєте, що брати їх значно важче....

 Ми вийшли на Бездрик. Батальйони Похомова, Щукіна рушили до залізничного вокзалу. 30 серпня ми підійшли вже дуже близько до Сум, але місто в лоб взяти не можна. Німці тут дуже добре укріпилися. На вул. Соборній стояли вражі кулемети, на Тополі – артилерія. Наші артилеристи стояли в Токарях, і звідти обстрілювали ворога (Луку). Ви знаєте, що наші частині стали обтикати ворога з двох боків. Перерізали шляхи Білопольський та Роменський. 1-го вересня німці стали відступати посилковими шляхами”.

 Частина, в якій служив ветеран, не брала безпосередньо участі у боях за Ромни, вона пройшла поруч, біля с. Біловоди. Побачене тут назавжди залишило слід у ветерана: “Спалено було все. Далі – біля Прилук – фашисти навіть череду корів розстріляли.”

 “Дніпро ми перепливли вночі, нашу переправу постійно обстрілювали... Кому яка доля судилася... Я перебрався цілий...”

 Під час Корсунь-Шевченківської битви ветеран, коли було поранено командира взводу, підмінив його. Саме там він подавив дві огневі точки. За це був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, але через 3 дні був сам поранений. Потрапив до медсанбату. “Я не хотів, щоб мене направили у шпиталь, бо звідти буде важко повернутися у свою частину, а тут мої друзі...”

 Після закінчення курсів молодших командирів, був направлений командиром мінометної обслуги.

 Коли тривали бої вже за межами Батьківщини, Іван Михайлович, за його словами, відчував піднесення, з’явилося відчуття, що він є визволителем. Але підкреслив те, що німці не хотіли програвати, не хотіли здаватися, самі, коли потрапляли в безвихідь, то псували, розбивали техніку.

 Другий орден Слави ветеран отримав уже за відмінні бойові дії в Чехословаччині поблизу Панської Бистриці.

 Важко згадувати, як втрачаєш бойових побратимів. “Під Самотоївкою ми ще не встигли добре облаштуватися, замаскуватися. Почався бій. Напроти – ворожа гармата, ми її доборе бачимо, нас вони теж. Ми вистрілили з міномета. Недоліт... Почали перезаряджати... Бачимо, що фашистська гармата теж вистрелила... Я кричу товаришеві: “Тікай”. Не встиг навіть промовити. Снаряд прямо в наш окоп потрапив. Міномет розбили вщент.... Одна секунда вирішує багато.... Було й таке. Нам дали сніданок, окопи були мілкуваті. Трохи піднявся мій товариш, прямо в голову влучив снайпер...”

 Відпочивати часу не було. “Коли лежав у медсанбаті то там, показували фільм, кілька разів влаштовували концерти, але найкраще – це баня...”

 Після війни дивізія була розформована. Ветеран ще деякий час служив у  19-й дивізії. Демобілізувався в 1947 році. Працював 30 років на КРЗ, через хворобу мусив перейти на рем верстат. Звідти через 10 років роботи пішов на пенсію.

 Зараз Іван Михайлович працює в раді ветеранів, веде своє господарство, пишається тим, що може тримати кіз. Молоком лікує не тільки свою родину, а й допомагає сусідам.  

 Такий він – шлях захисника, важкий, небезпечний, повний несподіваних подій і поворотів. Так, балансуючи між життям та смертю, він дійшов до кінця війни, він вижив. Великі втрати: і рідні, і друзі, яких не пожаліла війна, але живуть у пам’яті живих. Війна є війна…. Її не забути...


Фоменко Іван Тимофійович народився в далекому 1925 році, а в грізні 1943-1945 рр. захищав Батьківщину у складі 232-ї Сумсько-Київської дивізії. Звільняв Суми, Київ, Білу Церкву.

 Фронтове життя Івана Тимофійовича почалося 5 березня 1943 року, коли польовий військовий комісаріат відправив його на передову – рота автоматників 498-го стрілецького полку 232-ї стрілецької дивізії 38-ї армії Воронезького фронту.

 Коли захищав Сумщину, довелося займати передову лінію: Самотоївка, Краснопілля, Червона Діброва, Суми. Ледве не кожного дня ходив за «язиком», ризикував власним життям, а завдання завжди виконував.

 8 серпня 1943 року близько шостої години ранку після артпідготовки дивізія пішла в наступ, але зустріла сильну оборону ворога і змушена була відійти на попередні рубежі. Так, Самотоївка декілька разів переходила від одних до інших, бо німці укріпили свої позиції. Та незважаючи на це, після жорстоких та кровопролитних боїв дивізія, до якої входив Фоменко І.Т., прорвала оборону ворога.

 Після звільнення територій Воронезької, Курської, Сумської областей 2 жовтня дивізія підходила до Дніпра. З болем у серці згадує Іван Тимофійович бої за Київ. «Попереду видно Київ. Бійці горіли бажанням звільнити столицю України. Форсування Дніпра було серйозною перешкодою на шляху наступу радянських військ. (Недаремно німці кричали на весь світ, що Дніпро неприступний вал). На нашій ділянці фронту ширина річки була 200-500 метрів зі швидкістю течії 2 км за секунду. Перед форсуванням німецькі літаки групами по 30-50 літаків безперестанку кидали бомби, щоб не дати радянським військам здійснити перехід на той берег. Саме під час одного з таких бомбардувань на лівому березі річки мене засипало піском, товариші відкопали і витягли, але вже була контузія».

 На невеликому саморобному плоту 9 чоловік пливли по Дніпру. Небо освітлювали тисяча ракет, від гуркоту гармат, розривів бомб стогнала земля. Пінився сивий Дніпро. Здавалося, що не було жодного метра, куди б не влучив снаряд. Кулі летіли, мов огненні змії. Освітлювальні ракети на 5 хвилин зависали в повітрі. Але солдати і офіцери пливли і пливли, на колодках, човнах колошах напханих соломою. Біля плоту, на якому знаходився Іван Тимофійович, розірвався снаряд, усіх розкидало в різні боки. Декілька солдатів було вбито, декілька поранено, не обійшла біда і Івана Тимофійовича.

 Тепер він з гордістю каже: «Ми вистояли, одержали перемогу. Пишаюсь тим, що пройшов славну бойову путь від м. Суми до м. Ждяр». Саме в м. Ждяр, що в Чехословаччині, закінчив війну Іван Тимофійович.


Швець Сергій Максимович народився 25 лютого 1924 року в с.Колотилівка Красноярузького району Курської області. У родині було 5 дітей. У голодні 1932-1933 роки померли від голоду двоє малят. Скрутні, важкі роки дитинства ветеранові пригадувати дуже важко.

 До Червоної армії його призвали 3 березня 1943 року вже після того, як рідне село було звільнено від фашистів. Протягом березня-квітня біля с. Озерки новобранців навчали бойовому мистецтву.

 Службу проходив в 498 (764), а згодом у 712 (797) полку 232-ї стрілецької дивізії. Ветеран потрапив на передову, коли дивізія вела оборонні бої під Краснопіллям.

 Брав участь у боях на Курській дузі, за звільнення Сум, Сумської області. Біля с. Пуховки, на підступах до Дніпра, був поранений протипіхотною міною (втратив зір, ногу).

 Протягом 6 місяців лікувався у м. Чкалові. Перебуваючи у шпиталі, закінчив курси рахівників.

 У травні 1944 року повернувся додому. Працював у колгоспній конторі. Згодом переїхав до с. Угроїди, а потім до Сум. У місті він працював в адміністративно-господарчому відділі Компресорного заводу.

 Має нагороди орден Вітчизняної війни І і ІІ степенів, орден «За Мужність», ювілейні медалі.

 Незважаючи на всі негаразди, Сергію Максимовичу пощастило: у нього любляча дружина, діти та онуки, які дбають, люблять, шанують тата-дідуся.

Передрук інформації із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт