Історія 491 окремого мінометного полку в особах

За матеріалами збірки

"Слава воїнам-визволителям"

Відвідали ветеранів, записали  спогади пошуковці Сумської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 6 під керівництвом Калашник Т.О. (2004-2007 рр.)  

Редактор – Богословська О.Б.

Комп’ютерна верстка, упорядкування, сканування та обробка  ілюстрацій, оформлення титульної сторінки – Калашник Т.О.


Запис розповіді Бойка Олександра Івановича,

 ад’ютанта командира 491-го окремого

 мінометного полку

  «Народився в с. Залізняк Краснопільського району  27 вересня 1927 року. У родині було 6 дітей. Закінчив 7 класів місцевої школи. Військової підготовки не мав. Усьому, що було необхідним, навчився уже під час війни.

        У жовтні 1941 року Сумщина була окупована. У нашому селі старостою обрали Сальника Федіра. Він добре знав німецьку мову. Мій батько раніше працював головою колгоспу, я разом з ним об’їздив увесь район, тому добре знав місцевість. Чоловіки брали мене з собою, коли потрібно було відвезти міни. Ми під’їжджали до сільради. Нас направляли в певне місце. Там ми на підводи вантажили міни. Везли їх до Бєлгорода. Але, не доїжджаючи до міста, повертали ліворуч і вивантажували їх у наших. Староста працював – і нашим, і вашим. Ніхто ні обмовився про обман ...

 У наше село партизани вперши зайшли в березні 1943 року. Забрали мене до себе. Я збирав і возив харчі для них. Ходив по селах і дізнавався, де і скільки німців. У цьому мені допомагав мій колишній учитель Партинос Степан Данилович. Він завідував вітряком в Осоївці. Насипле мені два міхи муки й каже: “Вези. Я знаю куди ти возиш!” Згодом він переїхав у с. Сінне, але все рівно був пов’язаний з партизанами.

 У травні 1943 року я був офіційно призваний до лав Червоної Армії. Мені зшили чоботи, обмундирування. Старший лейтенант готував, а для чого ніхто не сказав. А потім привели мене у штаб. (Штаб тоді був у с. Тимофіївка в бліндажу над яром). Діловод мене розпитав про все, записав. І каже: “Ти будеш особистим ад’ютантом командира полку. Відповідаєш за нього, за його життя. Розпишись”. Привели мене на квартиру Плохунова – командира 491-о окремого мінометного полку. Він мене зразу попередив: “Без мого відома нікуди, спати будеш там”.

 Наш полк був у розпорядженні Головнокомандуючого. Воював у складі 38-ї армії на І-го Українському, згодом ІІ-го Українському фронті. Полк мав два дивізіони (6 батарей). Ми підтримували 232-у, 167-у, 340-у стрілецькі дивізії. Якщо десь прорвали фашисти оборону, нас направляли зразу туди. З міст, сіл, що ми звільняли, мобілізовували людей у полк.

 Плохунов Григорій Олексійович 1901 року народження – командир нашого полку. Вихованець Ворошилова. Це наш батько. Так, як він, навіть батьки до нас не ставилися. Був людиною слова. Побачить солдата без чобіт – викличе старшину, командира… – обох покарає. Уранці вже солдат буде в чоботах.  Підійде до кухні – перевірить, що солдатам зварили. Не сподобається вариво – наказує кухарю: “Вилий. Солдатам роздати сухий пайок, а ти вари інше”. Його кілька разів представляли до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Але відмовляли, бо мав втрати. Так, наприклад, біля станції Баси солдат кинув дві міни у ствол міномета – розірвало ствол, уся обслуга загинула. 

 Син командира, Микола Плохунов, був теж у полку. Йому тоді виповнилось 12 років. Батько його направив у суворівське училище. Зараз він генерал. Шість років був в Афганістані. Жив у Москві.

 Начальник штабу нашого полку – Глазков Олексій Миколайович. Начальник розвідки полку – Коренев Дмитро Никифорович. Замполіт – Калачов Єфим (загинув у Карпатах).

 Водієм у Плохунова був Гасай Іван Григорович. Одного разу ми ледь не потрапили в полон. ... Біля машини з’явилися німці (чоловік 50). Я вискочив і став бити їх з автомата. Гасай теж. Фашисти стали відступати. Ми їх почали переслідувати. Але потім водій побіг до машини. Підібрав Плохунова. Я вже на ходу вскочив у машину, так урятувались. 

 Лінія оборони, яку ми тримали на Сумщині, проходила через селище Краснопілля – село Самотоївка – село Глибне – хутір Першотравневий – село Залізняк – село Верхня Сироватка – станція Баси. Від станції йшов другий полк. Територію навколо станції ми захопили швидко. На самій станції залишилось багато фашистів. Ми їх оточили. Після тригодинної артпідготовки пішли в наступ. Німці тікали швидко. Далі розвивали наступ у напряму Пришибу. Форсували ріку Псел....

 Після взяття Києва нас направили під Житомир. Звідти вночі відступили. Через три дні знову взяли, потім знову відступили. Взагалі місто тричі переходило з рук у руки.

 Звільняли Краків, Перемишль.

 Одного разу в Польщі ми на ніч зупинилися в будинку. Між стіною і стелею був просвіт. Раптом бачу – звідти лізе поляк з автоматом, цілиться в командира. Я дав чергу. “Ти чого стріляєш?” – ще не встиг промовити ці слова Плохунов на нього впав “убивця”...

 Воювали в Чехословаччині. Звільняли завод “Шкода”. Там була зустріч з американцями.

 Після закінчення війни нас знову направили до Івано-Франківської області ловити бандерівців. Вони так знущалися над людьми, скільки вчителів, керівників вбили. 

 Маю такі нагороди: за взяття Києва – медаль “За відвагу”, за форсування Дніпра – орден Червоної зірки.

 Плохунов хотів, щоб я став офіцером. Його син Микола та я були направлені в Черкаське суворівське училище. Він пройшов, а я ні, бо мав два поранення й контузію. Тоді я повернувся в полк.

         Після демобілізації я поїхав на Донбас, поступив у ФЗО. Пішов на роботу електрослюсарем ІІІ-го розряду. П’ять років працював на шахті. Одружився. У Суми переїхав з дружиною та двома дітьми. Двадцять років працював на «Хімбуді», потім – ЖБК – 6, «Центроліті». У 1987 році з заводу пішов на пенсію». 


Коломійченко Іван Петрович – ветеран ІІ Світової війни, воїн 491-го окремого Київського Червонопрапорного орденів Невського і Кутузова ІІІ ступеня мінометного полку. Родом з Краснопілля Сумської області. Закінчив 7 класів Краснопільської неповної середньої школи у 1940 році. Брав участь у гуртках з військової справи.

    Коли розпочалася війна, Іванові виповнилось 16 років. «Я хотів щоб мене взяли на фронт, але через вік цього не сталося. А незабаром Краснопілля було окуповане», – розповідав ветеран.

           25 лютого 1943 року Івана Петровича було призвано до лав Червоної Армії, зараховано до 45 мм батареї. Був піднощиком снарядів до 1-ї гармати у 3-му взводі. Підрозділ тримав оборону під Краснопіллям. «Фашисти рвалися на Угроїди. Ми їх тут зупинили. Будували дзоти. Копали переважно вночі, вдень відпочивали, якщо була така можливість. Гармати маскували. Оборона є оборона... Я спостерігав за фашистами у бінокль. Ми стояли на півночі, вони на півдні. Сонце в очі б’є. Так я через тин дивився. Снарядів тоді було у нас обмаль. Згодом із ними стало краще. Щодня у нас проводили заняття. Вивчали будову гармати, снарядів, були практичні заняття».

         Після поранення потрапив у 1-у батарею 1-о дивізіону 491-о окремого мінометного полку. Пройшов шлях від заряджаючого до командира обслуги. В  обслузі були 120-міліметровий міномет, протитанкова рушниця та ручний кулемет.

        «У серпні наші війська пішли в наступ. Ми брали участь у вогневій підготовці прориву оборони ворога у напрямку основного удару. Далі наступали на Глибне, Корчаківку, Піщане, Бобрик. Ми бачили, як 18 серпня був збитий наш бомбардувальник. Просування вперед було затримано на 2-й лінії оборони супротивника. Після прориву наступали на с. Низи, м. Суми…. Коли перейшли Псел рано-вранці, нас зустрічали жителі Сум. Хто молоко, хто води нам виніс. Всі були такі бідні... Звільнили Липову Долину, Ромни, Прилуки.

          На відстані 30 км до Десни німці знищили все, щоб нам нічого не дісталося. Увечері глянеш навколо – вогні навкруги, дим.

        Десна – ріка велика. Щоб перепливти через неї, ми будували плоти, човни. Ріку форсували вночі, підійшли до Вишгорода. Побачили Дніпро. Ріка дійсно могутня.

       Потім наш полк направили під Петрівку (поблизу Лютіжа) переправилися через ріку. Було виділено 5 човнів на дивізіон. Мене з Петром Бережним та кількома солдатами залишили охороняти човни, боєприпаси. Ми перевозили своїх однополчан через Дніпро. Чекаємо… Закінчився обстріл… Веземо…

         Поруч з нашою переправою сапери будували міст. Спочатку німці про його будівництво нічого не знали. А коли дізналися… Увечері, десь о 17 годині, я почув гул літаків. По звуку зрозумів, що це німецькі. Кричу: «Шукайте щілини, зараз бомбитимуть». З’явилися 15 літаків. Сім відділилися – скинули бомби. Коли вони падали, я бачив, що вони впадуть на річку. Потім останні вісім літаків підлетіли, скинули.... На другий день «месершміти» прилетіли. Їх зустріли наші літаки. Більше фашисти не прилітали.

       Коли я чергував біля Дніпра, бачив багато мертвих фашистів. Забирав в них провіант, годинники, чоботи. Знайдені в них фотокартки вивішував на проволоці– галерея вийшла. Через кілька днів нас направили вперед.

       Під Києвом німецькі снаряди так лупили, що ледь залишився живим. Один з вибухів накрив мою батарею. Навколо все в диму. Якби я був новачком – не вижив би.

        Там, де ми проходили з боями, набирали собі поповнення. До нас прийшли служити Мироненко (їздовий), Кожемяк, Троценко (в Полтаві вбито) та інші.

      Зі мною був такий випадок. Це сталося під Вінницею. Ми зупинилися в селі. Я завжди носив приціл з собою, бо його могли стягнути з  міномета…. По нас німець як вдарив. Всі розбігалися. Я вискочив, приціл загубив. Через деякий час знайшов. Людей поруч немає. Міномет треба завантажити на підводу. За втрату зброї було б нам… Знайшов підводу. Кулемет вкинув в неї. Але міномет важкий, а плиту мають піднімати 4 солдати. Поруч побачив командира з розвідником. Втрьох завантажили плиту. Відвезли зброю за яр. Туди наші відступили. Усі, хто розбігся, потім там зібралися. Так ми зброю зберегли!»

        Ветеран брав участь у боях за звільнення міст Суми, Липова Долина, Ромни, Прилуки, Київ, Вінниця, Кам’янець-Подільський, Дрогобич, Самбір, Санок, Бельськ, Моравську Оставу, Оломоуц, Прагу, звільненні Карпат, форсував Дніпро.

        Все своє життя ветеран присвятив захисту Батьківщини. Став кадровим офіцером.

        За успішне виконання бойових завдань Іван Петрович був нагороджений орденом Олександра Невського, двома медалями “За відвагу”, медаллю “За бойові заслуги”.


Кошелевський Віктор Михайлович – ветеран  війни, воїн 491-го окремого Київського Червонопрапорного орденів Невського і Кутузова ІІІ ступеня мінометного полку. За бої на Дублінському перевалі був нагороджений медаллю “За відвагу”. Має орден Червоної зірки, орден Вітчизняної війни, медаль Жукова, орден “За Мужність”, нагрудний знак 38-ї армії, ювілейні нагороди.

 Народився 16 квітня 1926 року в с. Угроїди Краснопільського району Сумської області.

 Батько, Михайло Микитович, був військовим, працював начальником карного розшуку у Краснопіллі, потім начальником пожежної охорони в Угроїдах. 

 Віктор Михайлович закінчив 7 класів Угроїдської школи. Ветеран так розповідає про ті часи: “Гуртків, де навчали воєнному ремеслу, у школі не було, але в мого тата була книга “Військова справа”. Книга батька – моя  військова школа.  Прочитав її від початку до кінця. Знав усе, що в ній написано, тож був готовий до всього.

 У кінці 1942 року штаб 491-го окремого мінометного полку стояв у Петрушевському. Напередодні цей полк поніс великі втрати. Тож моїй заяві зраділи. Спочатку мене призначили у І-й дивізіон у І-у батарею. Але я там пробув всього один день. Коли було дозволено формувати 6-у батарею, я був зарахований до неї. Нам довелося шукати все необхідне самим.

 Коли розпочався наступ під Самотоївкою, нас зняли. Ми нанесли свій удар під Попівкою. Стріляли так часто, що доводилося ствол міномета охолоджувати – мочили куфайки і прикладали до червоного ствола. З-під Попівки на собі тягли міномети під Самотоївку. Там уже село звільнили.... Далі ми рушили під Бобрик, Низи.

 2 вересня ми вийшли в район аеродрому м. Сум. Хотіли перекрити відхід фашистам, але вони встигли вийти. Тоді ми намагалися вийти на Роменський шлях, щоб їх відрізати.

 До речі, ми на місто йшли з трофейною зброєю. Під Попівкою ми мали 1 кулемет, 1 німецьку гвинтівку та 2 автомати. Особисту зброю ми отримали тільки у 1944 році, а до цього воювали тільки з трофейною зброєю.

 Далі рушили в Штепівку. Тут ми пробули два дні. Німців зупинили тільки в Катеринівці. Мало в нас тоді людей було.

 У своєму селі, в Угроїдах, я все ж таки побував... Ми носили зі старшиною донесення. Я був охоронцем і провідником.

 Коли ми були під Прилуками, мені прийшов лист від батька, де він сповістив, що теж мобілізований, радив під кулі дарма не лізти, берегти себе. До самого Києва йшли поряд. Відстань між нами була десь кілометрів 40.

 Батько загинув у 1943 році на Дніпрі під Києвом. Зв’язківець мені повідомив, що батька, пораненого у голову, мали переправити на лівий берег. Але у пліт потрапив снаряд. Усі загинули”, – згадує ветеран.

 “Форсували Десну ми за три кілометри від того місця, де вона впадає у Дніпро. Фашисти ніяк не сподівалися, що будемо форсувати відразу дві річки...

 Під Києвом німці облаштували окопи в 3 ряди. Ми переправлялися у бочках з-під бензину. Весь час під обстрілом. Навкруги пливли вбиті люди, уламки, дошки, солома.... Усі висадилися. Установили міномети. Разом із нами переправлялися воїни 232-ї дивізії.

 Під Києвом трапився такий випадок. До нас звернулися артилеристи: “Допоможіть, наші гармати зараз заберуть”. Так ми взялися за автомати і всі разом відбили їх гармати. А два чоловіки вели вогонь з мінометів.

 Наш полк завжди перекидали туди, де було важко, щоб підтримати наші частини. Під Івано-Франківськом (Станіславом) були важкі бої. Німці пішли у наступ. У перший день вони просунулися тільки на 1 км, на другий – 700 м, а на третій – 200 м. Ми їх затримали!

 Краків ми обійшли стороною. Бачили його з висоти. Місто було заміновано. Німці тікали, а ми їм мали перерізати шлях. Але коли обійшли місто, то не змогли спуститися з гір.

 Біля населеного пункту Гута Поляна командування полку потрапило в оточення. Стояли вони на висоті 720, а ми знаходилися біля підніжжя висоти. Билися ми до останнього. Зі штабу залишилися в живих тільки командир І-го дивізіону та розвідник. Мій товариш Іванків, з яким я через Десну переправлявся, теж загинув.

 День Перемоги зустрів у Чехословаччині. До Праги ми не дійшли всього сорок кілометрів. Місцем мирної дислокації було призначено містечко Поржичани. Розташувалися ми у лісі. Десь через місяць нас направили додому. На Батьківщину поверталися тими дорогами, яким йшли з боями на захід.

 У Закарпатті всіх „стариків” демобілізували, а ми ще дослужували.

 10.10.1950 року я був демобілізований.

 Працював на заводі ім. Фрунзе у цехах № 6, № 8, № 9. Був учнем розточника, слюсарем, комплектувальником компресорів. З 1979 р. до 1986 року працював у ВНІІ „Компресормаш”. Звідти і пішов на пенсію”.   

 Людина відкрита, відповідальна, любляча, дбайлива – саме таким постав перед нами Віктор Михайлович.


Міщенко Василь Созонович – ветеран війни, воїн 491-го окремого Київського Червонопрапорного орденів Невського і Кутузова ІІІ ступеня мінометного полку.

 Родом з м. Миропілля Сумської області. Батько й мати були робітниками. У голодному 1933 році у родині померла мати та двоє дітей. Малого Василя врятувала бабуся.

     Навчався у Миропільській школі, закінчив 6 класів.

 До лав Червоної Армії був призваний у 1943 році. Фронт тоді знаходився у 15 км від Миропілля. “Уранці спав на печі, увечері сидів в окопі”, – так прокоментував ветеран свій призов. Був зарахований до 491-го окремого мінометного полку у 4-у батарею третім номером обслуги (підносив міни).

 Василь Созонович пройшов із боями від Краснопільського району до Карпат. Брав участь у звільненні міст Києва, Фастова, Вінниці, Кам’янця-Подільського, Львова.

 Під Сумами стався такий випадок: Василю Созоновичу наказали охороняти склад. Коли звільнився, боєць пішов шукати свою частину, заблукав, вийшов на нейтральну смугу. “Раптом чую комбат кричить: “Міщенко, куди пішов? Назад.” Побачивши наших, я направився до них. Мені у супровід дали солдата, щоб він довів мене до підсобного господарства. Дорогою його ранило у хребет, я два кілометри тягнув його на собі до санчастини”, – розповідав ветеран.

 У Карпатах біля м. Красно Василь Сазонович був тяжко поранений. Знаходився у шпиталях міст Львова, Тбілісі. У лютому 1945 р. був демобілізований.

 “До мирного життя звикати було важко – пенсія невелика, все дороге. У 1946 р. хлібина коштувала 120 руб, склянка жита чи пшона 12 руб. Я з двоюрідним братом поїхав на Західну Україну, щоб не померти з голоду, брат пас худобу, а я ремонтував старе взуття і допомагав хазяїну по господарству. Все те, що заробили, возили додому родичам. Не дали їм померти з голоду”.

Закінчив курси водіїв. Працював у с. Юнаківка під час жнив, на будівництві “Хімпрому” з  1951-1968р.р., 20 років – у таксопарку (АТП-15965). У 1988 р. пішов на пенсію.

 Ветеран має нагороди: медаль “За відвагу”, “За бойові заслуги”, ювілейні медалі.


Рева Анна Андріївна народилася 18 серпня 1919 року в с. Самотоївка Краснопільського району Сумської області. Закінчила 4 класи у рідному селі. Голод, що настав, змусив піти працювати – розносила пошту. Пізніше була направлена на курси поштових робітників у м. Суми. Після цього працювала на пошті помічником начальника, а згодом  очолила її.

22 червня почалася війна, вже на шостий день Анну Андріївну було призвано до армії. Направили на воєнну поштову базу в м. Харків. Фашисти зайняли місто. Жінка згадує: “Виходили, хто як міг, з окупованого міста. У мене в Харкові жив двоюрідний брат. З його допомогою вийшла з міста.” Вона повернулася до рідного села. Перший раз звільнили с. Самотоївку у березні 1943 року. Анна Андріївна була зарахована до 491-го окремого мінометного полку. До кінця війни перебувала в ньому, дійшла з ним аж до Праги.

Була зв’язківцем. Чергувала у 2-й батареї. Брала участь у звільненні сіл Самотоївка, Бобрик, Нижня Сироватка, міст Сум, Білопілля, Ромни, Конотопа.

Добре пам’ятає Анна Андріївна форсування р. Дністер: “Ріка була червоною. Ми переправлялися на саморобному “плоту” з борту машини та трьох “чувалів” соломи. Я плавала добре. Тоді ми ледь не потрапили в оточення. За наказом ми вчасно відступили. Зайняли нові позиції”.

491-й окремий мінометний полк був у резерві Головного командування. “Нас кидали з місця на місце. Тільки вирили землянки чи траншеї, вже кудись відправляють. Годували непогано. Хоча, коли йшли в наступ, бувало, тили відставали, тоді їли, що доведеться. Були дуже дружні, допомагали один одному. Панікерів я не пам’ятаю щоб були. Коли перейшли кордон СРСР, стало краще. Краще й харчування, змінили взуття, обмундирування. Ми не загарбники – ми визволителі”, – наголосила жінка-ветеран.

День Перемоги Анна Андріївна зустріла у шпиталі в м. Брно, 200 км від Праги. “Солдати почали стріляти. Ми подумали, що німці прорвалися. А це – Перемога. Ми і сміялися, і плакали.” Після шпиталю була демобілізована, встановлена ІІ група інвалідності.

Повернулася до рідного села. “Ні кола, ні двора не залишилося. Ви знаєте, що Самотоївка кілька разів переходила з рук у руки. Тож все було зруйновано. Я деякій час жила у батьків подруги. Вони раніше повернулися до села. Наш будинок був розбитий, але не спалений. Тож зразу приступили до ремонту”.

Незабаром переїхала до Сум. Працювала на Сумському поштампі (27 років). Неодноразово зустрічалася з учнями шкіл, маштехнікуму, однополчанами. Має нагороди: медалі “За взяття Будапешту”, “За перемогу”, “За звільнення Чехословаччини”, орден Вітчизняної війни І ступеня, орден “За мужність”, ювілейні медалі.

       Довгий бойовий шлях пройшла ця мужня жінка з 491-го окремого мінометного полку. Війна для чоловіка не легка справа. А для жінки ...


Курилов Іван Іванович народився 15 жовтня 1918 року в с. Нижня Сироватка Краснопільського (нині Сумського) району. Закінчив 7 класів місцевої школи. Займався футболом, баскетболом. Рано залишився без батьків. Жив у дитячому будинку.

 У 1938 році був призваний до лав Червоної армії. Служив у м. Вітряно Полоцької області (Білорусь) у 336-у кавалерійському полку з серпня 1938 р. до серпня 1942 року.  Війна застала у Прибалтиці. “22 червня нас бомбили. Здійнявся переполох. З казарм вискакували хто в чому був... До Воронежа ми не відступали, нас гнали...”

 Після поранення потрапив до 504-о стрілецького полку 107-ї стрілецької дивізії. Був командиром 76 мм гармати (з серпня 1942 до серпня 1943 року).

 Брав участь у битві на Курській дузі, звільненні Белгородської, Сумської областей. “Полк звільняв м. Миропілля, с. Краснопілля, с. Бобрик, с. Нижню Сироватку, с. Низи. У Нижній Сироватці “зозуля” (снайпер) десь поблизу церкви сидів. Довелося бити по церкві. У Суми не заходили. Коли звільняли населений пункт, ми відчували піднесення...”. 

 Неподалік м. Старий Мельчик Харківської області сталося ось що: “Батарея намагалася сховатися у яру, але німці помітили. Ми не встигли встановити гармати.... Втратили все. Я був поранений в обличчя та руку, контужений. Мій дядько отримав лист, що я загинув. А я – живий...”

 З серпня 1943 р до жовтня 1945 року служив у полку протиповітряної оборони, який охороняв аеродром.

 Ветеран брав участь у звільненні Румунії, Польщі, Угорщини. Завершив свій бойовий шлях у Чехословаччини (м. Брно). Нагороджений медалями “За бойові заслуги”, “За відвагу”, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни, ювілейними медалями, знаками.

Передрук інформації із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт